Старий Хлопчак хотів, здається, висловитися докладніше про "героя з реторти", аж тут ми обидва виразно почули, що хтось береться сходами нагору: звичайно, це йшла до нас горішня бабуся.
За хвилинку вона справді зайшла до кімнати з тацею, на якій стояли супниця та дві тарілки.
— Коли діти такі нерозумні, що відразу після операції вистрибують на одній нозі, де бачать, то хай хоч дорослі будуть розумніші, — сказала вона. — Попоїжте тут, на горищі, нехай Хлопчачок не встає. Смачного вам!
І, не сказавши більше й слова, пішла собі, а ми заходились коло супу з фрикадельками.
Після вечері біль у п'яті вщух, настрій у мене був чудовий, тільки віршувати. Але прадідусь здавався втомленим, губи в нього ще й досі були сині.
— Подибаю я, мабуть, наниз, Хлопчачок, та ляжу спати, — сказав він. — Чималенько, бач, у мене років за плечима. А ти, як не хочеш марнувати часу, подумай лиш над тим, чи може, приміром, стати героєм якийсь бідолашний собака. Скільки ж їх, тих сердешних собак, живе на світі! Задля геройства їм простісінько бракує сили, бракує щоденного прожитку. Може тобі вдасться дослідити, як таке вбоге створіння та стає героєм. Ну, бувай тим часом!
Старий Хлопчак виїхав з кімнатки, і я почув, як він, проїхавши до сходів, важко побрався наниз, на другий поверх.
Біль у мене в п'яті минувся зовсім, тому я встав, приніс новий сувій шпалери, розгорнув на столі й почав писати. Прадідусеві слова я сприйняв буквально й надумав написати оповідку про нужденного собаку — життєпис бездомного пса.
Десь близько четвертої години, — я щойно скінчив своє писання, — хтось почав сходити на горище. Я мерщій скрутив шпалеру й запхнув під канапу.
Але даремнісінько, — бо це був прадідусь. Ось він уже в'їхав на своєму кріслі до кімнатки.
— То як, написалося щось? — запитав він.
А я сказав:
— Наказ виконано! Оповідка про нещасного собаку готова!
— То прочитай її, Хлопчачок! Я аж тремчу з цікавості.
Тоді я витяг шпалеру з-під канапи, розгорнув і прочитав:
СОБАЧЕ ЖИТТЯ
Коли хто робить у світі щось добре, то всі кажуть:
— Не можна, щоб така людина жила собачим життям!
А як же той нещасний собака, що його сама природа прирекла на собаче життя? Він по-собачому й живе. А що це означає — краще не питайте!
Візьмімо задля прикладу життя так званого бездомного собаки. Убогого, безпорадного собачати, що вздріло світ де-небудь за дощаною огорожею якогось будівельного майданчика. Сердешне цуценя перших шість тижнів сяк-так годується скупим молоком матері. Та припустімо, що саме йому пощастить залишитися живим, — бо шестеро його братів та сестер загинуть ще сліпими. Одного похмурого недільного ранку ватага хлопчаків зажене його на найдальшу околицю міста, дороги назад, до матері, він уже не знайде й приб'ється до якогось глухого сільця, де й люди живуть не краще за собак.
Тут якийсь дядько кісткою заманить його на своє подвір'я, а там схопить, накине на шию мотуза й прив'яже біля ґанку.
— Стерегтимеш мені хату від злодіїв, — скаже він собаці. — Може, ти й не наїдатимешся в мене, проте з голоду не здохнеш. Чим багаті, тим і раді, щоб ти знав. Отак і ти.
На щастя, надворі літо. Уперше взятий на прив'язь собака терпить голод, норови хазяїна й немилосердність сільських хлопчаків бодай за теплої години.
Та якось уночі, коли вже ось-ось зима, собака западе, знемігшися, в такий міцний сон, що не почує злодія, і той украде з хазяйського льоху єдиний шматок шинки. Не диво, що сердега дядько геть оскаженіє і зжене злість на собаці.
А наступної ночі вдарить перший добрячий мороз, і собака, що не має ніякого захистку, голодний і побитий, хапатиме дрижаки на холоді. Отоді замучена, ошаленіла з відчаю тварина вперше повстає проти такого існування. Двома своїми, вже давненько не молочними, а новими, міцними зубами собака перегризає мотуз, яким прив'язав його мучитель-дядько, й цілісіньку ніч біжить полями, лісом і навіть ледь-ледь пришерхлим ставом, що, може, тільки й удержить на собі худющого охлялого собаку.
Ранок застає втікача в місті. Він солодко спить, приткнувшись за якоюсь комірчиною біля великого критого ринку: тут він уперше досхочу наївся — тим, що викинули як непотріб з цього величезного схову товарів.
Собака прокидається надвечір, позіхає, потягається й почуває себе здоровим, наїденим і дужим. І йому не здається дивним те, що прегарно підстрижена панянка з благородної родини пуделів захоплено дивиться на нього, хоч він і не щойно з ванни, і весело з ним грається, аж поки гладка дама в хутрі з жахом гукає його нову подругу до себе й тягне її геть на червоному шкіряному повідку з золотими ґудзичками.
Це, звісно, смутить бездомного собаку, та не знищує в ньому пробудженої самоповаги. На прощання він гучно гавкає навздогін новій подрузі й, гордо задерши голову, простує до міста. Він такий захоплений собою, що відомому гицелеві Казимірові Хляпавці не штука блискавично накинути йому на шию ланцюга і вкинути у свою будку на колесах, до інших собак-бранців. Несамовитого їхнього гавкоту майже не чути за гуркотінням мотора старої машини.
Наступні два дні собаку держать у тісному довгому бараці на віддаленому передмісті. Але Казимірові Хляпавці не дуже-то легко його приборкати. Собака більш не хоче плазувати, підібгавши хвоста. Він не боїться канчука й на третій день, тільки-но гицель відхиляє двері — укинути бранцям їжу, — вихоплюється з барака й дає драла.
Це вже вдруге він рятується від своєї лихої долі, але, на жаль, вона знов ловить його в лабети.
Оскільки він не вміє читати (це лихо в нього принаймні спільне з іншими, щасливішими собаками), то й не звертає уваги на табличку з написом: "Собак, що нищать дичину в цьому районі, стріляти на місці".
Собака безтурботно бігає собі в небезпечному для нього районі й раптом бачить попереду зайця. І тоді в ньому прокидається собачий мисливський інстинкт. Собака чимдуж кидається навздогін зайцеві, і собаці так добре, так чудово (дарма що заєць, плутаючи слід, весь час водить його за носа), він на повні груди вдихає повітря волі.
"Оце життя!" — думає він собі, женучи зайця стернями. Але саме тієї миті, коли життя на світі білому вперше здається йому прекрасним, лісничий підносить рушницю, цілиться, стріляє і влучає в нього.