503] В блуді зачате дитя під корою зростало тим часом.
504] Осиротіле, шукало дороги, якою б із лона [183]
505] Вийти до світла. Живіт розбухав у твердій деревині,
506] Матір вагою гнітив. Але біль породіллі — безмовний:
507] Навіть Люціну, щоб їй посприяла, покликать не може.
508] Все ж наче родить вона: зігнувшись, немов од переймів,
509] Дерево стогін глухий видає і спливає сльозами.
510] Зглянувшись, біля стражденних гілок милостива Люціна
511] Стала й, торкнувшись їх лагідно, слово потрібне шепнула.
512] Стовбур тоді розщепивсь, і живий з-під кори виступає
513] Плід: закричало хлоп'я, і поклали дитятко наяди
514] На моріжок, омивають його материнськими слізьми.
515] Заздросте, й ти його вроду схвалила б. Якими звичайно
516] Бачимо голих Амурів-богів на картинах, таким ось
517] Він був. Але щоб обличчю й спорядження відповідало,-
518] Дай йому вигнутий лук, а вони вже хай будуть без лука!
519] В безвість тим часом роки непомітно пливуть-одлітають...
520] Що є на світі прудкішим од них? Чи не так і той хлопчик,
521] Син свого діда й сестри, що недавно ще був під корою,
522] Щойно народжений,— вже ось дитя золоте, прехороше,
523] Вже він юнак, уже муж і вже сам красивіший од себе.
524] Милий Венері вже став і мстить за жагу .материнську.
525] Хлопчик, цілуючи матір якось, мимоволі їй груди
526] Зранює вістрям стріли, що йому з сайдака виступала.
527] Сина вона відштовхнула в цю мить, та було вже запізно:
528] Рана, хоча й незначна, таки добре взнаки їй далася:
529] Смертний подобався муж — і богиня Кітеру лишає,
530] Вже надокучив їй Паф, оперезаний морем, не милі
531] Славний рибою Кнід, Аматунт — на метали багатий.
532] Навіть про небо забула вона: їй Адоніс — над небо.
533] Ходить за ним крок у крок. Хоч у затінку любому досі
534] Все догоджала собі й свою вроду щоденно плекала,-
535] По крутосхилах тепер, по яругах, по дебрях блукає,
536] Аж до колін, як Діана це робить, поділ підіп'явши.
537] Скликує чуйних собак, на легку їх нацьковує здобич:
538] То на зайців боязких, то на оленів високорогих,
539] То переслідує сарн. Кабанів уникає, одначе,
540] Й хижих вовків, і кошлатих ведмедів, що звикли грозити
541] Кігтями, й левів страшних, що впиваються кров'ю худоби.
542] Хоче й тебе впильнувати, Адонісе (жаль, що не завжди
543] Слухають добрих порад!). "Полохливих одважно виловлюй,-
544] Радить йому,— а з відважними — ой, небезпечна відвага!
545] Зглянься на мене, молю! Не шукай собі смерті, юначе!
546] Звіра того не чіпай, що дала йому зброю природа,-
547] Дорого слава твоя обійшлася б мені! Зрозумій же:
548] Вік твій, і врода, й усе, що мене полонило, для лева,
549] Для кабана це — ніщо: на красу не подивляться звірі.
550] В іклах кривих кабана блискавиця стрімка приховалась:
551] Гнів і нестримна могуть вирізняють рудавого лева; — [184]
552] Як я ненавиджу їх!" Він питає чому. А Венера:
553] "Що ж, оповім. Хай здивує тебе перевтілення давнє.
554] Втім, од незвичних блукань я втомилась. Д,о речі, й тополя
555] Наче запрошує нас у свій затінок. Замість постелі
556] Буде для нас моріжок. Побіч тебе охоче приляжу
557] Тут на землі!" Й прилягла. На траві спочиває — до нього
558] Тулиться й голову ніжно кладе юнакові на груди.
559] Так почала, поцілунками переплітаючи мову:
560] "Може, ти чув, як одна була дівчина, що найпрудкіших
561] Переганяла мужів. Ти не думай, однак, що ця чутка
562] З байки пішла: таки справді вона всіх позаду лишала.
563] Важко судить, чи прудкіша була вона, чи красивіша.
564] Бога про мужа спитала якось. Той на те: "Аталанто,
565] Муж не потрібен тобі. Утікай якнайдалі від мужа!
566] Та не втечеш, і себе, хоч живою залишишся, втратиш".
567] От і живе вона в темних лісах, незаміжня, злякавшись
568] Віщих слів божества, й женихам, щоб охоту відбити,
569] Ставить умову таку: "Тільки з тим обіцяю побратись,
570] Хто перегонить мене. Позмагайтесь ногами зі мною.
571] Спальні й дружина — така нагорода прудкого чекає,
572] А неквапливого — смерть. Ось така перегонів умова!"
573] Справді нечувана! Врода, проте,— неабияка сила!
574] Ось уже ціла юрба залицяльників бігти готова.
575] Сів там собі й Гіппомен, споглядач небезпечного бігу;
576] "Щоб аж такою ціною,— гукнув,— домагатись дружини?"
577] І глузувати почав з юнаків, до любові жадібних.
578] Та коли сам на лице її й тіло без одягу глянув,
579] Як на моє ото чи на твоє, якби дівою був ти,-
580] Тільки руками сплеснув. "Надаремно над вами,— промовив,-
581] Я насміхавсь: нагороди не бачив, заради якої
582] На небезпеку йдете. Вихваляючи, й сам запалився".
583] Молить богів, щоб ніхто Аталанти не зміг перегнати.
584] Чує і заздрість, і страх. "Та чому б і мені в перегонах,-
585] Спало на думку йому,— не попробувать щастя? Сміливим
586] Допомагають боги!" Поки так бадьориться й до себе
587] Мовить юнак Гіппомен,— мов окрилена, діва знялася.
588] "Скіфська стріла так не мчить",— захопивсь молодець аонійський
589] Дивною прудкістю ніг. Та найбільше його полонила
590] Врода її осяйна, легковійним помножена бігом.
591] П'ятами б'є у поділ, що під подувом вільним лопоче,
592] Над білосніжними звившись раменами, плеще волосся,
593] Барвним узором мигтять підколінних підв'язок лямівки.
594] Ось на сліпучу, неторкану білість дівочого тіла
595] Тінь червонява лягла. Так на мармурі передпокою
596] Світло рожеве тремтить — пурпурової відсвіт запони.
597] Поки дивується гість, за межу промайнула вже діва;
598] Ще якась мить — і святковий вінок увінчав Аталанту. [185]
599] Стогнучи йдуть переможені, за договором, на страту.