55] "Тісба й Пірам, той — вродою перший поміж юнацтва,
56] Та — найчарівніша серед дівчат, що їх Схід колись бачив,
57] Дім побіч дому жили, де муром високим із цегли
58] Місто довкіл обвела, за переказом, Семіраміда.
59] Отже, сусідство близьке зазнайомило їх і зріднило.
60] Далі — зміцніла любов; дійшло б до весілля по праву,
61] Тільки не згодні батьки. На одне лиш нема заборони:
62] Палко любились вони, перейнявшись чуттям обопільним.
63] Свідків нема в них: то знаками мову ведуть, то кивками.
64] Пломінь же, хоч приховай, розгориться, прихований, дужче.
65] Здавна щілинка була у стіні, для домів їхніх спільній,
66] Мабуть, іще відтоді, як будинки ці два поставали,
67] Хиби тієї ніхто, хоч минали віки, не помітив.
68] Око ж любові метке: ви ж бо перші, її спостерігши,
69] Стали розмову крізь неї вести; через отвір вузенький
70] Скільки то лагідних слів туди й сюди пролетіло!
71] Стануть, бувало, Тісба й Пірам: ця звідси, той — звідти,
72] Й тільки-но подих палкий з-за стіни переловлять обоє —
73] "Заздрісна,— шепчуть,— стіно! Чому заважаєш коханню?
74] Нам поєднатись дозволь! А коли завеликого просим —
75] Для поцілунку хоча б — невеликий це труд — розетупися.
76] Втім, ми твої боржники: бо ж тобі завдячувать мусим
77] Те, що можемо тут обмінятись хоч словом сердечним".
78] Так от, він тут, вона там, стіні глухій пожалівшись,
79] На ніч сказали: "Прощай!", до щілинки припали вустами,
80] Та поцілунок не міг, наче слово, пройти через неї. [68]
81] От, звістуючи день, вже зірки проганяє Аврора;
82] Зринуло сонце стрімке, осушило зарошені трави.
83] В звичному місці зійшлись. Пошепталися, тихо сплакнули,
84] Потім рішили під ніч,} коли все постихає довкола,
85] Потайки вийти надвір, підманувши сторожу, а далі,-
86] Хай лише вдасться покинути дім і міські забудови,
87] Щоб навмання по широкому полю обом не блукати,-
88] Біля могили Ніна зійтись і сховатись під тінню
89] Дерева. Дерево те — білосніжними вкрита плодами
90] Смоква струнка; недалеко від неї струмок був холодний.
91] Намір сподобався їм. Повільніше в води, здавалось,
92] День западав, неквапливо й ніч із глибин виринала.
93] Врешті, не рипнувши навіть дверима, проворно пірнула
94] В темряву Тісба. Своїх підманула й, закривши обличчя,
95] До гробівця підійшла й під умовлене дерево сіла.
96] Духу любов додала. Та ось по кривавій вечері
97] Суне левиця страшна з бичачою кров'ю на пащі
98] Прямо до того струмка, щоб докучливу спрагу згасити.
99] Тільки-но Тісба її запримітила в місячнім сяйві,
100] В темну печеру біжить, омліваючи вся, й по дорозі
101] Губить накидку легку, що з плечей, наче птиця, зметнулась.
102] От, нахлептавшись води, завертає до лісу левиця,
103] Та на своєму шляху, наступивши на те покривало,
104] Рве на шматочки кривавою пащею ніжну тканину.
105] Вийшовши дещо пізніше, Пірам незабаром побачив
106] Звіра глибокі сліди на піску — й сполотнів, на обличчі.
107] Далі й накидку тонку запримітивши в плямах кривавих,
108] Каже: "Одна тільки ніч, а закоханих двоє в ній згине,
109] З них же вона, лиш вона заслужила найдовшого віку.
110] Я провинився тут! Я тебе звів, нещаслива, зі світу!
111] Бо ж у місця небезпечні тебе скерував, та раніше
112] Я сюди сам не прийшов. ГЛоє ж тепер тіло на кусні
113] Рвіть, по-хижацькому рвіть і нутро поїдайте злочинне,
114] Всі ви, що водитесь тут, у скелястих ущелинах, леви!
115] Смерті, однак, боягуз тільки ждатиме!" З тим, нахилившись,
116] Тісби накидку бере і відносить під тіняву смокву.
117] Там, оросивши тканину слізьми та цілунками вкривши,
118] Каже: "Й моєї крові ковток не відмовся прийняти!"
119] Мовив — і меч, що при поясі був, устромив собі в груди
120] Й тут же його вириває, півмертвий, з пекучої рани.
121] Так він горілиць завмер на землі. Тільки кров невгамовна
122] Високо б'є. Так от трубка не раз, де свинець надітреться,
123] Тріскає вмить і хльосткою тоненькою цівкою з неї
124] Рветься назовні вода, розтинаючи з свистом повітря.
125] Кров'ю забризкані смокви плоди, що, мов сніг, були білі,
126] Темними раптом стають. І від кореня, ситого кров'ю,
127] Наче багрянцем густим наливаються ягоди звислі. [69]
128] Все ще тамуючи страх, щоб коханий, бува, не заждався,
129] Тісба спішить; юнака виглядає очима та серцем,-
130] Хоче похвастати, як то вдалось їй уникнути смерті.
131] От і те місце. Пригадує й дерева обрис, їй знаний;
132] Барва плодів лиш дивує. "Чи це?" — зупинилась непевна.
133] Й тут її кинуло в дрож: на піску закривавленім бачить,
134] Болісно корчиться хтось. Відсахнувшись, поблідла смертельно,
135] Наче самшит, і здригнулась нараз. Так по тихому морю
136] Часом вітрець промайне: схвилювавшись, воно потемніє.
137] Врешті, коханого в тім окривавленім тілі впізнавши,
138] Груди невинні свої невгамовним плачем надриває,
139] В тузі волосся розплетене рве; до Пірама припала,
140] Сповнює рану глибоку слізьми, їх із кров'ю густою
141] Змішує, криє цілунками мертве, холодне обличчя.
142] "Ой, що це сталося! — зойкнула.— Хто розлучив нас, Піраме?
143] О, відгукнись, відгукнись! Твоя Тісба, твоя найдорожча
144] Кличе тебе. Не мовчи ж, повернися обличчям до мене!"
145] Чуючи Тісби ім'я, піднімає обтяжені смертю
146] Очі Пірам, та, побачивши милу, зімкнув їх навіки.
147] Раптом накидку свою спостерігши, омочену кров'ю,
148] й піхви самі, без меча,— "Рука твоя,— каже,— й кохання,
149] О нещасливий, згубили тебе! Та надійні й у мене
150] Є і правиця, й любов: нанести собі й я зможу рану!
151] Вслід за тобою, супутниця й смерті твоєї причина,
152] Я, безталанна, піду. Тебе ж, кого взяти від мене
153] Смерть лиш спроможна була,— неспроможна й вона відірвати!
154] Все ж ми обоє сьогодні шлемо наше спільне прохання
155] Вам, о батьки,— мої і його, нещасливі стократно:
156] Тим, кого щира любов поєднала й остання година,
157] Дайте змогу в одній побіч себе лежати могилі!
158] Ти ж, о розлога смоковнице, ти, що гілля своє хилиш
159] Тільки над ним, а скоро вже двох укриватимеш сумно,
160] Крові пролитої слід бережи, залишайся в жалобі:
161] В темних постійно плодах на знак двоєдиної смерті!"
162] Мовила — й, вістря під груди, до самого серця приклавши,
163] Впала з розгону на гостре залізо, ще тепле від крові.
164] Вчули, одначе, боги, дійшло до батьків те прохання:
165] Бо ж і смоковниці плід, коли робиться зрілим, темніє,
166] І спочивають останки їх — попіл — в одній домовині".
167] Змовкла, й ніхто якийсь час не озвався. Тоді Левкотоя
168] Другою слово взяла, й не порушили сестри мовчанки.