650] Ну, а хлопчак, наче б тільки тепер запримітивши підступ,
651] Став на загнутому носі судна, озирнув усе море
652] Й, ніби втираючи сльози: "Не в той ви мене, мореплавці,
653] Край обіцяли везти, не про те я просив побережжя.
654] Чим я на кривду у вас заслужив? Чи така вже велика
655] Слава —стільком юнакам одного підманути хлопчину?"
656] Я не приховував сліз, та що тим безбожникам сльози?
657] Тільки сміялися з них, налягаючи дружно на весла.
658] Ним присягаюсь я нині тобі (бо хто йому рівний
659] Серед богів?), що, наскільки ця річ неймовірною здасться,
660] Віри настільки ж вона буде гідна: судно серед моря
661] Враз зупинилося так, ніби врізалось носом у берег.
662] Ті, зчудувавшись, розмашисто веслами б'ють, напинають
663] Всі паруси — на підмогу веслу залучають ще й вітер.
664] Плющ їм, однак, на заваді стає: вколо весел обвившись,
665] Пнеться вгору, цупкий, розбуявши, повис на вітрилі.
666] Ось і сам бог, увінчавши чоло золотим виногроном,
667] Тирсом трясе, що в зелену лозу виноградну вповитий.
668] Тигри блукають довкіл; то тут, то там полохлива
669] Рись, наче привид, майне, розляглися плямисті пантери.
670] Тут якось дивно, чи то з переляку, чи то з божевілля,
671] Всі застрибали; з них перший Медон став тілом чорніти
672] Й вигнувся, наче дуга, шорсткуватою вкрившись лускою.
673] "Ну й чудасія! — йому Лікабант — Що за вигляд у тебе!"
674] Та на півслові запнувсь: уста його пащею стали,
675] Ніздрі обвисли; лускою взялася, затверднувши, шкіра.
676] Лібій на весла хотів налягти, але бачить, що в нього
677] Руки раптово неначе коротшають, далі й руками
678] Вже не здаються вони — поплавками назвати їх можна.
679] Інший за шнур, оповитий плющем, норовив ухопитись,
680] Та не було в нього рук, тільки, вигнувши тулуб кумедно,
681] Гепнувсь у воду плиском, і тут серповидним одразу
682] Хвилю хвостом, що на роги півмісяця схожий, став бити.
683] Бачу, й інші стрибать почали; спливає вода з них,
684] То виринають вони, то знов у глибини пірнають,
685] Наче танок завели: вигинаються в хвилі грайливо
686] Тілом усім і випорскують воду крізь ніздрі широкі.
687] Тож із усіх двадцяти (на судні саме двадцять було нас)
688] Я залишився один. Сам себе з переляку не тямлю, [65]
689] В поті холодному весь, але тут мене бог заспокоїв:
690] "Ти не лякайсь, і на Дію пливи". Я доплив туди, й тут же
691] Вакхові шану віддав і до таїнств його залучився".
692] "Довго ти гаяв нас,— каже Пентей,— балачками пустими,
693] Думав, що стихне мій гнів, поки нам теревені розводиш?
694] Гей же! На муки його! Не жалійте вогню та заліза,
695] Поки живий, а тоді — пожбурніть його в пітьму Стігійську!"
696] Вмить у в'язниці глухій опинивсь Акет тірренієць
697] В путах міцних. І вже кат готував за наказом Пентея
698] Все, що потрібне для мук,— і залізо, й вогонь,— та зненацька
699] Двері самі по собі перед ним розчинилися навстіж,
700] Кажуть, що й пута самі по собі з його рук поспадали.
701] Вперся ще більше Пентей: замість іншим накази давати,
702] На крутосхили, посвячені Вакхові, сам поспішає,
703] На Кіферон, де вакханок лункі чути заклики-співи.
704] Як стрепенеться загонистий кінь, коли мідноголоса
705] Раптом сурма заячить, як до бою жага його пройме,
706] Так і Пентея жінок голоси й завивання нестямне
707] Збуджують: чуючи їх, він ще більшою люттю скипає.
708] Здалеку видна галявина є посеред Кіферону,
709] Темним вона звідусіль, мов кільцем, опоясана лісом.
710] Там, поки таїнство невтаємниченим оком він бачить,
711] Першою вздріла його, й, ошаліло підбігши до нього,
712] Першою кинула тирс і вразила в груди Пентея
713] Мати. "Сюди! —зазиває,— сюди, мої сестри обидві!
714] Гляньте-но, що за кабан походжає по нашому полю!
715] Я кабана того вб'ю!" Налітають у дикій нестямі
716] Всі вони — на одного. Завиваючи, мчать за тремтливим,-
717] Вже-бо він справді тремтить, вже забув свою мову зухвалу,
718] Сам проклинає себе, у провині своїй зізнається.
719] "Згляньсь, Автоноє,— поранений зойкнув,— о сестро моєї
720] Матері! Зглянься хоч ти! Пригадай собі тінь Актеона!"
721] Про Актеона ж ця ніби й не чула, й простягнену руку
722] Вирвала. Іно, підбігши, Пентею викручує й другу.
723] Рук, щоб до матері міг простягти, вже не має сердега,
724] Тож покаліченим тулубом тягнеться: "Глянь, моя мати,
725] Глянь же!" — благає. Агава ж, поглянувши, тільки завила,
726] Наче здригнулась уся, й, розпустивши з вітром волосся,
727] Синові голову миттю зриває, і пальцями в неї
728] Вп'явшись: "Іо! — кричить.— Таки вклали ми, подруги, звіра!"
729] Навіть морозом побитих листків, що ось-ось облетіти
730] Мають самі, з верховіть не зірве так раптово негода,
731] Як розірвали Пентеєве тіло безжалісні руки.
732] Після таких от повчальних подій узялись Ісменіди
733] Вакхові ладан палить, до нових залучившись обрядів.
КНИГА ЧЕТВЕРТА
1] Мінія донька, однак, Алкітоя, бурхливого свята
2] Не визнає до цих пір і не вірить у те, легковажна,
3] Що від Юпітера Вакх народився, ще й сестер за спільниць
4] Має в безбожному ділі. Та ось до обряду скликає
5] Жрець і жінок, і служниць, які вільні від праці; прикрити
6] Шкірами груди велить, розв'язати стрічки, на волосся
7] Позакладати вінки; виноградом оплетені тирси
8] Взяти до рук, провіщаючи те, що не знатиме в гніві
9] Стриму ображений бог. Покорились жінки й молодиці:
10] От вони, кинувши тканку, й коші, й недопрядену вовну,
11] Ладан несуть, зазивають Ліея, Бромія, Вакха,
12] Сина вогню, який двічі від двох матерів народився.
13] І додають ще: Нісей, син Тіони буйноволосий,
14] Також Леней-жартівник, сівач винограду п'янкого,
15] Також отець Елелей, Іакх, Еван і Ніктелій,
16] І не одне ще ім'я, що дають його різноплемінні,
17] Лібере, греки тобі! Нема-^ж твоїй юності краю,
18] Вічно цвітеш юнаком; найвродливіший, високо в небі
19] Сяєш у колі богів. А коли ти без рогів, то з виду
20] Схожий на миле дівча. Ти Схід покорив аж до краю,
21] Де омиває засмалену Індію Ганг повноводий.
22] Двох святотатців скарав: Пентея й Лікурга, що гордо
23] З міді сокиру двосічну носив; потопив і тірренців.
24] Рисі послушні тобі: їх пара в упряжці кориться
25] Віжкам оздобним твоїм. За ними — сатири, й вакханки,
26] Й старець, Сілен,— то в руці з посошком він бреде напідпитку,
27] То на повільнім ослі, непевно тримаючись, їде.
28] Всюди, куди б тільки ти не прийшов,— і юнацькі, й жіночі
29] Заклики гучно звучать, аж гудуть під долонями бубни,
30] Гнута.відлунює мідь, не стихає дірчаста сопілка.
31] "З миром, ласкавий, прийди!" — до обряду, як велено, ставши,
32] Просять жительки Фів. Тільки Мінія дочки зостались
33] Дома, врочистий зневажують день рукоділлям невчасним. [67]
34] То вони вовну прядуть, веретено кваплячи пальцем,
35] То запопадливо тчуть, то рабинь спонукають до праці.
36] Легко пускаючи нитку з-під пальця, сказала одна з них:
37] "Поки, зібравшись на свято придумане, інші дармують,
38] Ми, котрі пильно Палладі слугуємо, кращій богині,
39] Мову по черзі ведім то про се, то про те, щоб корисна
40] Легше нам рук наших праця ішла, щоб години повільні
41] Швидше спливали — незайнятий слух веселім одна одній".
42] Задум сподобався їм. "Ти й почни щось!" — пожвавились сестри.
43] Та завагалася: "Що б тут почати?" А знала всіляке;
44] "Може, про те оповім, вавілонська Деркетіє, спершу,
45] Як Палестинського озера хвилі —в те вірять усюди —
46] Вкривши лускою тебе, твій природжений вигляд змінили.
47] Може, згадаю про те, як дочка' твоя, в пір'я зодягшись,
48] Пізні роки свої часто на білих проводила вежах.
49] Може, й про те, як силою зілля та чарів наяда
50] Зайшлих могла юнаків у безмовних риб обертати,
51] Поки й сама не вдяглась у луску. Чи про те, як од крові
52] Чорні тепер, а не білі смоковниця ягоди родить".
53] Вибравши оповідь цю про подію не кожному знану,
54] Так почала, поки з вовни тонесенька нитка снувалась: