Метафізична поема

Страница 2 из 4

Руденко Николай

Сто мільярдів у тисячах літ

Без брехні, без гордині

Прихиляли коліна...

Як смієш не вірити їм —

Серцю їхньому, мозкові?..

Раз ти не віриш людині,

То кому ж ти повірив

У гонорі згубнім своїм?..

Я не казку розказую.

Я, що народжений вдруге —

Вже від Батька Небесного, —

Бачився з Сином Людським.

Він мене обіймав, як духовного брата,

Як друга.

І ні з ким я отак не зріднився,

Як з Ним.

Не молитви потрібні Йому,

Не церковні кадила —

То не сутнє...

А сутнє сьогодні одне:

Щоб отут, на землі,

Де душа Його вічна ходила,

Вільне Слово воскресло

Й прославило царство земне.

То навіщо ж Йому

Вихваляння й церковні принади?

Не в терновім вінку —

В дротяному Його голова.

Він — Дух Сонця.

Він — Логос.

Посланець тієї Монади,

Про яку ти почуєш від мене

Правдиві слова.

Я летів шестикрилий.

Яка ж то була насолода!

Ні, Земля своїм дітям

Таких насолод не дає.

Ви картин вимагаєте?

Їх не було, бо Природа

Лиш у плоті

Спроможна явити обличчя своє.

Плоть була на землі.

Там лишилось усе, що для ока.

Я дивився не оком, а духом.

О брате, повір:

Хоч довкола світилась безодня

Широка, глибока,

Зір духовний —

То є наймогутніший зір.

Якщо Сяйвом Полярним

Ти здатний себе уявити

Чи веселкою в небі...

Якщо ти зумієш отак

Щиру душу вдягнути,

Щоб власне обличчя явити

Перед Богом могла —

Ти мислитель уже, не простак.

Я — Безсмертний Вогонь.

І моя невичерпна могутність

Не дивує мене.

Поруч сотні вогнів золотих.

Це і є справжнє "я".

Безвідносна, усталена сутність.

А земне існування —

Одне з перевтілень простих.

Як, скажімо, у гусені,

Котра метеликом стане.

Це чомусь зрозуміло.

Це — істина, не сухозлоть.

Ген сніжинка на вії дрижить,

За хвилину розтане —

І вона вже тепер

Океану схвильована плоть.

То чому ж ти гадаєш,

Що гусінь багатша від тебе —

В неї є перевтілення,

В тебе відсутній цей дар?..

Найпростішим безсмертям

Завжди володіла амеба,

А твоє — найскладніше.

Так ти ж над Природою цар!

Був я сяйвом крилатим.

Але відчував: наді мною

Є могутніше сяйво.

І я його світлом живу.

То був дух, що діяння свої

Оповив таїною —

Бо його простоту

Люди тягнуть на стежку криву.

То — Святий Піфагор.

Чи Платон.

Чи безсмертний Спіноза.

А можливо, Христос, Магомет...

Може, досить імен?

Дух живе безіменно —

Як повінь весняна,

Як грози.

Він не стане державним додатком

До ваших знамен.

А прописка і паспорт

Навіщо, панове? Не треба,

Він без паспорта пройде —

Для нього кордонів нема.

Я — Безсмертний Вогонь,

Я вібрую, живий, серед неба.

А довкола врізнобіч —

Глуха сатанинська пітьма.

Де ж мій Друг?

Назову Піфагором,

Бо це не помилка.

Хай він вчителем буде

У нашій небесній ході.

Хай уявить читач,

Як пульсує над скронею жилка,

Як під вітром ворушиться

Срібло в його бороді.

Все це буде доречно,

Якщо речовинності влада,

Котра оку потрібна,

Кайданів не видасть на дух.

Все це буде на користь,

Якщо Галактична Монада

Нам дозволить числом охопити

І Силу, і рух.

Три доби я прожив

З Піфагором.

А потім роками

Я до нього звертався —

Кричав у далекі світи.

Так я й досі живу —

Ніби жар розгрібаю руками:

Хоч навкіл суєта,

Та немає в душі суєти.

3. Монада

Я жив на двох планах — у небі й на землі. Земне тіло моє схилялося за письмовим столом. Духовне "я" було так високо, що земні вібрації не могли на нього вплинути.

В хату заходили сусіди, заклопотано перемовлялися з дружиною, співчутливо хитали головами. Я розумів, що мене мають за хворого, але мені було байдуже до цього.

Я слухав голос Друга — променеві вібрації тієї Монади, яку ми умовилися називати Піфагором. Мови тут у нашому розумінні немає — є то, що прийнято називати телепатією, і все ж мені здавалося, що я чую живий голос.

Піфагор:

Яких ти прагнеш знань? Які бажання

Твоє астральне тіло підняли

В Субстанцію?..

Поет:

Моє астральне тіло?

Хіба ще є й таке?

Піфагор:

Звичайно, є. Та плоть людська, що має у собі

Усі земні хімічні елементи —

Лише скафандр, але ще не людина.

Людське єство — це тільки пружна плазма,

Невидима у світі речовиннім.

То є Живий Вогонь — астральне тіло.

Поет:

Яке ж це тіло, раз воно — вогонь?

Піфагор:

Ця плазма володіє густиною,

Хоч це, по-вашому, скоріше поле.

Та поле у менталі — також тіло.

Адже ж ментальна сфера — тільки душі.

Ти в тілі, чоловіче. Я — душа.

Тебе трима астральна пуповина

На прив'язі. Бо твій скафандр хімічний —

Той біоробот, котрий топче землю, —

Теж дістає підживлення з Монади.

Поет:

Монада? Що це?..

Піфагор:

Звідки ти прийшов?

Невже у вас не знають про Монаду?

Поет:

Я — атеїст. Колись ми починали

З тієї віри, що хімічні вправи

Нас приведуть до синтезу живого.

Піфагор:

О-о, ви раніше синтезуйте смерть!

Поет:

Не розумію.

Піфагор:

Що ж тут розуміти?

Якщо немає смерті, то безглуздо

Життя синтезувати. Є щаблі

У вічній ієрархії живого.

Є безліч сфер. І жити треба так,

Щоб сфера сфері не перешкоджала.

Бо Всесвіт — це велика повнота.

Сам простір... Чуєш, чоловіче?.. Простір —

Це плоть безмежна. Голки не просунеш —

Так простір переповнений життям.

Ви ж робите перетинки в будинках,

Щоб одне одному не заважати.

А Всесвіт — це споруда, когра має

І поверхи, й перетинки, й ліфти.

У мірі густини всі таємниці.

Ти розумієш?..

Поет:

Ніби розумію.

На густину провадиться настройка

Рецепторів чуттєвих. І тоді...

Піфагор:

Так, це формується іще у генах —

В інформативних вузликах живого.

Або, простіше кажучи, це Логос

Усюди запроваджує порядок.

Жива істота бачить сферу ту,

На котру генам видано програму:

Усі густіші сфери — непроникні.

То є земля — вона ляга під ноги.

Розрідження — це небо. А насправді

У кожній сфері є своє життя.

Усі живуть, та кожна сфера бачить

Себе саму — не інших, не сусідів...

Збагни; лише в такому разі можна

Перенаселення не відчувати.

Поет:

Виходить, я своїм астральним тілом

Геть випурхнув за межі біосфери.

Хіба таке трапляється з людьми?

Піфагор:

Трапляється в хвилини потрясіння.

Не з кожним, ясно. Так із океану

Не кожна крапля здатна вийти в небо.

І все ж виходять, і буває дощ.

Духовний дощ — свята потреба людства.

Тому земні поети і пророки

Виходять у астрал та у ментал.

І це природне явище — так само,

Як випадання краплі дощової,

Що згодом у зернині проросте.

Поет:

А Бог? Де Бог, учителю? Чи, може,