Месник

Страница 2 из 2

Ги де Мопассан

— Авжеж, я обдурювала його.

Він здригнувся, немов снігом його обсипало, холод пройшов аж до кісток. Бурмотів розгублено:

— Ти… ти… ти його… обдурювала… по-справжньому?

Вона, все ще думаючи, що це його безмірно втішає,

відказала:

— Так… по-справжньому… до самого краю…

Він мусив сісти на ліжку, так його вхопило за серце; віддих йому урвався, він був такий уражений, ніби оце тільки дізнався, що сам рогатий. Помовчав, потім сказав просто:

— Ага!

Вона теж перестала сміятися, запізно зрозумівши свою помилку.

Лейє запитав нарешті:

— Аз ким?

Вона мовчала, підшукуючи відповідь.

Він повторив:

— З ким?

— З одним молодим хлопцем, — здобулася вона на слово.

Він рвучко повернувся до неї й сухо мовив:

— Та певне, що не з куховаркою! Я тебе питаю, з яким хлопцем, чуєш?

Вона не відповідала. Він ухопив ковдру, якою жінка закрилася з головою, кинув її на середину ліжка, і знову сказав:

— Я хочу знати, з яким саме хлопцем, чуєш?

Тоді вона промовила через силу:

— То я на сміх сказала.

Але він трусився зі злості:

— Що? Як? На сміх сказала? То ти з мене глузуєш? Я цього не стерплю, розумієш? Я тебе питаю, як зветься той хлопець?

Вона лежала горілиць, непорушно, мовчки.

Він узяв її за руку і міцно стис:

— Чи чуєш ти нарешті? Я вимагаю, щоб ти відповіла, коли я кажу.

Тоді жінка промовила злякано:

— Ти, видно, збожеволів! Дай мені спокій!

Biji тремтів від люті, не знав уже, що казати, шалів, торсав її з усієї сили та все повторював:

— Чи ти чуєш? Чи ти чуєш?

Вона, щоб звільнитись, зробила раптовий рух і кінчиками пальців ненароком влучила чоловіка в ніс. Він спалахнув гнівом, гадаючи, що жінка його вдарила, і кинувся на неї.

Навалившись на неї і б’ючи по щоках з усієї сили, він кричав:

— На, на, на, ось тобі, розпуснице! Повія! Повія!

Нарешті, задихавшись, знесилившись, він підвівся й попрямував до комода, щоб випити підсолодженої помаранчевої води, бо почував себе розбитим, аж падав.

А вона плакала, уткнувшись у подушку, голосно хлипала, зрозумівши, що скінчилося її щастя з власної її вини.

Тоді, ридаючи, пролепетала:

— Чуєш, Антуане, йди-но сюди! Я тобі збрехала, ти розумієш, слухай!

І, приготувавшись тепер до оборони, озброївшись доказами та хитрощами, вона трохи підвела розкуйовджену голову в збитому набік чепці.

Лейє повернувся й підійшов до неї; йому було соромно, що він побив її, але в глибині свого подружнього серця він відчував невгамовну ненависть до цієї жінки, що зрадила іншого, Сурі.