Лікарі тихо ввійшли за ним до просторого професорського кабінету, і, поки вони розміщувалися, Перетятько, з закасаними ще по лікоть рукавами, заклопотано шукав на столі, в глибині висунутої шухляди й по кишенях під халатом сірників.
— Знову десь поділися! — пробурмотів він, насупившись. Хтось із лікарів підніс сірники, але Віктор Платонович
схопив їх, не давши донести до рук професорові.
— Це ж буде вже друга сигарета сьогодні! — докірливо похитав він головою.
— Ну і що з того? — буркнув Перетятько, тягнучись усім своїм довгим тілом з глибокого крісла до сірників.
— А Інна Сергіївна?
— Дайте хоч тут мені спокій з Інною Сергіївною! — вже зовсім сердито забурчав Перетятько й простягнув руку схопити сірники, але Віктор Платонович уже запалив і чемно підніс вогонь до сигарети.
— Вам-то нічого, а мені перепаде! — удавано ображено промовив він стиха й додав як своя людина: — Ви ж знаєте, який тонкий нюх у Інни Сергіївни! Вона тільки вдихне — і вже знає, чим вас у ресторані годували...
Професор, не звертаючи більше уваги на свого асистента, жадібно затягнувся кілька разів і швидким поглядом пробіг по обличчях слухачів.
— Так ось. Перед вам був, можна сказати, класичний випадок клінічної смерті, цебто такого інтервалу часу, який можуть пережити вищі відділи мозку після того, як припинився кровообіг. За яких гі'ять-шість хвилин, в окремих випадках — за п'ятнадцять, заходить біологічна смерть, коли клітини центральної нервової системи, вичерпавши весь запас кисню, гинуть. У цей короткий, на жаль, дуже короткий проміжок часу ще* можна повернути людину до життя, і тут справді, як ніде,— "загаяння до смерті подібне"...
Наслідки сучасних клінічних дослідів дають уже підставу казати, що виникла нова галузь медичного та біологічного знання — реаніматологія, або наука про відживлювання.
Професор глибоко затягнувся сигаретою і по хвилині мовчання сказав:
— Як і всяка наука, реаніматологія пройшла через важкий шлях невдач і успіхів, сумнівів і доказів, має своїх мучеників і своїх тріумфаторів.
— Хто в Радянському Союзі перший почав реаніма— в цію? — спитав молодий, як студент, лікар з розгорнутим на колінах зошитом.
— З літератури й преси відомо, що під час останньої Вітчизняної війни такі спроби успішно робив лікар
Неговський. В "Известиях" була надрукована розмова кореспондента з пораненим, далі клінічно померлим солдатом Черепановим, якого відживив лікар Неговський.
Професор витягнув з пачки нову сигарету. Хоч Віктор Платонович докірливо окликнув: "Михаиле Корнійови-чу!" — та професорові тепер було не до нього. Він і не глянув на Віктора Платоновича, який сів збоку, але все ж трохи позаду від професорового крісла й був явно невдоволений. Його бентежила не стільки нова сигарета в руках патрона, яку той уже встиг закурити, як те, що після вдалого процесу реанімації настрій у професор піднісся й тепер Перетятько міг перейти до всяких життєвих історій, далеких від чистої науки. Таке вже з ним бувало, і завжди Вікторові Платоно-вичу здавалося, що професор надарма приземлює перед Молодиками-лікарями свій авторитет, який Віктор Платонович намагався піднести в їхніх очдх ще вище.
Так воно й сталося.
Професор уважно подивився на молодого лікаря, що квапливо записував у зошиті прізвище Неговського, і сказав:
— Але за першовідкривача різниці між клінічною та біологічною смертю я вважаю...— Перетятько хитрувато глянув на слухачів і по короткій паузі закінчив: — ротного фельдшера Петра Степановича Безручка, людину з вельми туманним уявленням про медицину й абсолютного невігласа в біології.
Лікарї-.слухачі здивовано перезирнулися, а Віктор Платонович ледь помітно поблажливо посміхнувся, мовляв, я ж казав, що професор — великий оригінал і не від того, щоб часом розважитися гіперболами...
Тим часом Перетятько підпер рукою голову, зітхнув і казав далі.
— Так ось. Узятий з п'ятого курсу медичного факультету до війська, я служив у першу світову війну заурядліка-рем у польовому шпиталі за чотири чй п'ять верст, як тоді мірялося, від передових позицій. Війна на той час зарилася в окопи, лінія фронту довго лишалася незмінною, тож ми встигли добре обжитися на одному місці, розташувавши шпиталь у школі, де повиносили парти й поставили дерев'яні тапчани. Ми так. звикли до нашого невеликого шпиталю й маленького Поліського сільця, яке починалося одразу за школою, що сподівалися дотягти тут якось аж до кінця війни.
Десь на південь і на північ від нас, на інших дільницях фронту, далеко гримотіла артилерійська канонада, а перед нами була затишшя, що зрідка уривалося короткою тріскотнявою перестрілок та поодинокими вибухами снарядів. До нас рідко залітали навіть німецькі літаки-розвідникщ по яких без^ наслідків палили наші трьохдюймовки, поставлені колесами на колоди (про зенітну артилерію тоді й чутки ще не було). Густі поліські бори та непрохідні пінські драго^ вини не давали німцям наступати на нас, а нам* — активно боронитися від них.
Одне слово, можна сказати, що ми окопалися тут усіма сторонами досить-таки добре й тривало. Всерйоз— і надовго* як кажуть.
Роботи в шпиталі було нам небагато — ми здебільшого поралися коло легкопоранених і хворих, що недовго перележ жували в нас до одужання, бо тяжкопоранених, яким потрібна була серйозна— операція, ми, після первісної обробки ран, відправляли в глибокий тил. Виняток становили ті нетранспортабельні, що перебували в стані агонії і були явно приречені. Це вони й попадали під оруду літнього фельдшера Петра Степановича. Безручка, чи, як він писав своє прізви*-ще,— Безручкова, бо мені, лікареві-, вже не було чого робити коло них.
При школі була невелика комірчина, мабуть, сторожка раніше, де всі ті; кому судилося закінчити життя в нашому шпиталі, конали й, пролежавши тут після смерті обов'язкова дві години, попадали потім у морг. У міру того як у моргу накопичувалося досить трупів, санітари, під наглядом Петра Степановича, виносили їх за-село, щоб поховати в братських солдатських могилах. Якщо з дивізії не приїздив на похорон військовий піп, Петро Степанович вправно виголошував за нього належні молитви й співав "вічну пам'ять". Взагалі мій Петро Степанович охотніше порався коло мертвих, ніж коло живих. Та це й не дивно. З медициною він зіткнувся в житті цілком випадково. Призваний у військо ще до першої світової війни" він попав на короткотермінові фельдшерські' курси при військовому шпиталі, куди брали письменних і кмітливих рекрутів. Через півроку відтіля виходили ротні фельдшери, оті знамениті "фершалю-ротняки", що всі хвороби лікували йодом і аспірином. Отаким ескулапом вийшов із тих курсів і мій Петро Степанович* На його честь треба сказати, що, пройнявшись пошаною до медичної премудрості, якої він дуже мало зачерпнув на курсах, Петро Степанович, на противагу до інших фельдшерів, зрозумів, що в медицині він пороху не видумає й не відкриє нової Америки, а тому, закінчивши війсмкову службу, подався шукати собі іншого хліба. Він захопився молодою ще тоді кооперацією і став працювати в містечковому споживчому товаристві продавцем. Отак з-за прилавка його й узято на війну 1914 року, щоб звести знову, як ч})ельдшера запасу, з медициною. На цей час він розтрусив на перейдених життєвих шляхах і ті мізерні знання та навички, що придбав з бідою колись на курсах, і мені коштувало певних зусиль і терпцю, щоб навчити його намацувати пульс, визначати єхіпіб * і як слід роботи перев'язки. Отакий був мій найближчий помічник у польовому шпиталі, і я не нарікав на нього. Хоч у тому, що зветься точною наукою, він був простодушним наївняком, та в практичних ділах мав життєвий досвід і спритність, чого так бракувало мені, двадцятитрьохлітному парубкові. Не так своєю релігійністю (Петро Степанович повісив у палатах ікони, й сам засвічував перед ними у свята лампадки), як літами, округлою сивуватою вже бородою та розумними карими очима, в яких відсвічувала затаєна думка, він скидався на когось із апостолів і хоч-не-хоч викликав до себе повагу. Перед ним шанувалися не тільки підлеглі йому санітари, а й поранені та хворі солдати, та й я сам поводився з ним м'яко, намагаючись не зачепити його амбіцію, на яку він потай, видимо, таки слабував. Тільки один раз я добре вичитав його, але інакше тоді не можна було зробити. Річ у тому, що Петро Степанович заніс у свою медичну практику деякі —навички з кооперації. Якось мені треба було .дати хворому настій горицвіту. Заглянув у нашу аптечку — нема. Що за штука? Та вчора ж там стояла повна пляшка, і, пам'ятаю, призначив його тільки хворому "вольнопьору" **, що видужував після пневмонії. Я спитав Петра Степановича, .де подівся горицвіт. Той заворушив губами, ніби вправляючись беззвучно вимовити потрібні йому слова, як це часто робив, і нарешті розгублено пробурмотів: