Хоч би що загадати Іванові робити, він усе виконував безвідмовно, але так мляво, байдуже, абияк, що гидко було дивитись. Не тільки всяка робота, а, здавалося, й саме життя обтяжувало його і змушувало часто зітхати, скрушно хитати головою в такт своїм невеселим думкам.
Одного разу я наказав Іванові вимити в моїй кімнаті підлогу. Коли забрьоханий і понурий, як завжди, він доповів мені, що наказ виконано, мене так розчулив його скорботний вигляд, що я дістав з гаманця карбованця й дав Іванові.
— Твоїй Настеньці на цукерки.
Іван широко розплющив очі, в яких засвітилися теплі вогники, і, як стеряний, бухнув передо мною навколішки. Я мерщій підняв його, наказуючи більше не робити так, а Іван розгублено стояв передо мною, безпорадно тримаючи паперового карбованця, і з сумних очей його текли беззвучно по смаглявих запалих щоках рясні сльози радості..
Що саме в Іванові могло, крім жалю, привернути до себе Петра Степановича — я й досі не розумію. В усякому разі старий фельдшер був далекий від сентиментальності, а його "експерименти" з покійниками свідчили, що навряд чи жалісливість могла пройняти його старече серце. Хіба що просто з безцільної цікавості він сідав вільною годиною на колодах у дворі, садовив біля себе Івана, й вони довго про щось говорили. Але про що? Бездітного Петра Степановича мало цікавила доля чужих дітей, а Івана так заповнювала всього його Настенька, що хтозна, чи лишалося ще якесь місце в думках для розмови про щось інше. І все ж між ними утворився якийсь внутрішній контакт, що змушував Петра Степановича дивитись крізь пальці на всякі Іванові недоробки й писати йому листи додому з незліченними поклонами.
До мене Петро Степанович після останньої розмови, коли я застукав його в моргу, більше не звертався з своїми сумнівами; не помічав я, щоб він далі "практикував" небіжчиків, дарма що активні пошуки розвідників на нашому секторі фронту збільшилися, а з ними стали більше привозити до нашого шпиталю поранених і забитих. Мало турбувала нас і німецька авіація, що з'являлася над нами, вже повертаючись на свої аеродроми й скинувши десь свій страшний припас.
. Проте одного дня в обідню пору недалекий вибух авіабомби несподівано потряс у селі землю й повітря. Як потім виявилося, німецький "таубе", вертаючись на захід і побачивши солдатську чергу біля похідної кухні край села, кинув на неї свою останню бомбу. Туди, до кухні, понесло чогось і нашого Івана: не інакше як пгукав покупця на свіжу пайку хліба. Бомба вибухнула неподалеку солдатської черги й повітряною хвилею перекинула похідну кухню. Коли я прибіг з поля до шпиталю, вийшовши перед тим прогулятися, санітари вже принесли поранених і з ними забитого Івана. Я кинувся до комірчини, де клали щойно померлих, і ще здалека почув голосний крик: "Іване! Настеньку привезли! Настенька приїхала! Ти чуєш, Іване?"
Це кричав у Іванове вухо Петро Степанович і термосив забитого за праве плече з одірваним погоном. Я одразу збагнув, у чому річ, бо знав, що ніякої Настеньки й близько нема, але мені було не до Петра Степановича. Я припав до розпростертого на тапчані Івана, все ще сподіваючись знайти в нерухомому тілі хоч якісь ознаки життя. Марно! Бідоласі вирвало лівий бік з плечем, і смерть скосила його миттю. Але Петро Степанович і при мені не вгамовувався.
— Дивіться, дивіться! — смикав він тепер мене за рукав, показуючи на бліде обличчя: — Він усміхається! їй-богу, він усміхається!
Мертве обличчя, розуміється, не усміхалося, але воно було таке напрочуд спокійне, навіть урочисте, немовби в останню мить Іван відчув, що, звільняючись від усіх земних турбот, він позбавляється й своєї безнастанної туги по Нас-теньці. Тільки ніби здивувався трохи, що все це сталося так просто, так звичайно...
А Петро Степанович не тільки сам усміхався, а, задоволено потираючи руки й не одриваючи хоробливо-піднесе-ного погляду від нерухомого санітарового обличчя, радісно промовляв:
— Я ж так і знав, що він усміхнеться!.. Він же все, все зараз чує, тільки знаку не може подати. От оказія!..
Петро Степанович голосно зареготав. І в тому реготі я, здригаючись, відчув і тріумф відкривача, і нестяму божевільного...
Професор закурив нову сигарету, і цього разу Віктор Платонович уже не зважився його спиняти.
— Але хто проведе чітку межу й скаже, де кінчається геніальність і починається божевілля?..
Професор усміхнувся і довгим сум'ним поглядом подивився на присутніх. Ніхто в кабінеті не озвався, навіть не ворухнувся. А професор, ніби очумавп^ись від якоїсь далекої думки, стрепенувся й доказав:
— Петра Степановича, розумієтеся, довелося того ж дня усунути від роботи в пшиталі й виродити в глибокий тил до психіатричної лікарні. Слабкий йбго розум не витримав такого великого навантаження... Але як близько підійшов він до того, що відкрила нам тепер наука! "Не бог, не цар і не герой", як співається, а тільки — ротний фельдшер! Га? А втім, хіба всі відкриття, що знаменували потім епохи, не починалися з простих звичайних спостережень? Що ж дивного, що борода на мертвому поручику змусила його простецького Петра Степановича замислитися над питанням — коли починається справжня смерть? І гляньте, не я, лікар з вищою освітою, замислився тоді над відомим усім явищем, а він, малоосвічений фельдшер-ротняк, сам того не розуміючи, позирнув у сьогоднішню розгадку смерті...
Професор Перетятько підвівся з крісла, відгбртаючи руками халата, за ним одразу ж звівся на ноги й Віктор Платонович. Цього разу він не подивився на слухачів, щоб поглядом напоумити їх, як треба сприймати останні професорові слова, а так само, як і Перетятько, зберігаві на обличчі поважний, трохи журний вираз.
1966 р.