— Еге ж. Джонні-овоч...
Між ними запала мовчанка, важка й ніякова. Нарешті Джонні з силуваною жвавістю порушив її.
— А ти як живеш?
— Ну... Вийшла заміж. Мабуть, ти знаєш.
— Батько мені сказав.
— Чоловік у мене дуже добрий, — провадила Сейра. І раптом випалила одним духом: — Я не могла чекати, Джонні. І тут я теж винна. Лікарі сказали, що ти ніколи не повернешся до життя, і ти все віддалявся, віддалявся, аж поки... аж поки просто зник з очей. Та навіть коли б я знала... — Вона звела на нього очі, і на обличчі її з'явився такий вираз, наче вона мусила від чогось боронитися. — Навіть коли б я знала, Джонні, то, мабуть, однаково не змогла б стільки чекати. Чотири з половиною роки — це чималий час.
— Еге ж, — погодився Джонні, — це з біса чималий час. А хочеш почути щось несусвітне? Я сказав, щоб мені принесли журнали з новинами за ці чотири роки, і став дивитися, хто помер. Трумен. Дженіс Джоплін. Джімі Гендрікс... Боже, як згадаю його "Багряний туман", то аж не вірю... Ден Блоккер. І ми з тобою. Ми просто зникли.
— Мені так боляче про це думати, — промовила Сейра майже пошепки. — Я така винна... Але я люблю свого чоловіка, Джонні. Дуже люблю.
— От і добре, це головне.
— Його звуть Уолт Хезлітт, він...
— Знаєш, я б краще послухав про твого малого, — спинив її Джонні. — Ти не ображаєшся?
— О, він чудо, — сказала Сейра, всміхаючись. — йому вже сім місяців. Його ім'я Денніс, але ми кажемо просто Денні. Так назвали його на честь діда по батькові.
— Привези його коли-небудь. Я хотів би на нього подивитися.
— Привезу, — пообіцяла вона, і вони силувано всміхнулись одне до одного, добре розуміючи, що цього ніколи не буде. — Джонні, може, тобі чогось треба?
Тільки тебе, серденько. І повернути останні чотири з половиною роки.
— Ні, — відказав він. — Ти й досі вчителюєш?
— Досі вчителюю, поки що, — підтвердила вона.
— І досі нюхаєш той клятий кокаїн?
— Ой, Джонні, ти не змінився. Все такий же насмішник.
— Все такий же насмішник, — погодився він, і між ними з майже відчутним шурхотом знов упала важка завіса мовчанки.
— Можна мені приїхати ще?
— Ну звісно, Сейро, — відповів Джонні. — Це було б чудово. — Він завагався, бо не хотів, щоб їхня зустріч скінчилася так непевно, не хотів завдати болю ні їй, ні собі, якщо цього можна було уникнути. Тоді сказав: — Ти правильно вчинила, Сейро.
— Ти так вважаєш? — спитала вона, і в кутиках її уст затремтіла усмішка. — Мене ось що дивує. Все це здається таким жорстоким і... та чого там... І таким несправедливим. Я люблю свого чоловіка й свою дитину, і коли Уолт каже, що ми ще житимем у найкращому будинку в Бангорі, я вірю йому. Він каже, що одного дня виставить свою кандидатуру на місце Білла Коуена в конгресі, і я теж йому вірю. Каже, що колись президентом оберуть представника штату Мен, і я ладна повірити й цьому. Та ось я приходжу сюди й дивлюся на твої бідолашні ноги... — З очей її знов закапали сльози. — Вони мають такий вигляд, наче їх перепустили крізь м'ясорубку чи щось подібне, і ти такий худий...
— Ну-ну, Сейро, не треба.
— ...Ти такий худий, і все це здається несправедливим і жорстоким, і я ненавиджу його, ненавиджу, бо немає в цьому правди, аніскілечки немає.
— Мабуть, іноді ні в чому немає правди, — сказав Джонні. — Світ наш суворий. Іноді треба просто робити що можеш і жити за його законами. Іди й будь щаслива, Сейро. А якщо захочеш приїхати навідати мене, приїзди коли завгодно. Можеш привезти дошку для крибіджа .
— Привезу, — мовила вона. — Ти пробач, що я плачу. Не дуже весело на це дивитись, еге?
— Все гаразд, — заспокоїв її Джонні й усміхнувся. — Тільки треба кінчати з кокаїном, голубонько. А то ніс відвалиться.
Сейра мляво засміялась.
— Усе той самий Джонні, — сказала вона. А тоді раптом нахилилася й поцілувала його в губи. — Ой Джонні, швидше одужуй.
Коли вона відступила, Джонні зосереджено подивився на неї.
— Що, Джонні?
— Ти не залишила її, — промовив він. — Ні, зовсім не залишила.
— Не залишила що? — Вона нахмурилась, не розуміючи.
— Свою обручку. Ти не залишила її в Монреалі.
Він поклав руку на чоло й почав терти пальцями шкіру над правою бровою. Долоня відкидала тінь, і Сейра, відчувши щось дуже схоже на забобонний страх, побачила, що половина його обличчя світла, а половина темна. Це враз нагадало їй про оту маску до Дня всіх святих, якою він так налякав її колись. Вона й Уолт провели медовий місяць у Монреалі, але звідки б знати про це Джонні? Хіба що Герб міг йому сказати. Атож, мабуть, так воно і є. Одначе про те, що вона загубила десь у готельному номері свою обручку, знали тільки вони з Уолтом. Більш ніхто про це не знав, бо перед тим, як вони вирушили додому, Уолт купив їй нову обручку. А їй було страшенно соромно, і вона нікому про це не розказала, навіть своїй матері.
— Звідки...
Джонні суворо нахмурив чоло, потім усміхнувся до неї. Його рука ковзнула вниз і лягла на другу руку, що залишалася на колінах.
— Вона була тобі завелика, — сказав він. — Ти пакувала речі, не пригадуєш, Сейро? Він пішов щось купити, а ти пакувала речі. Він пішов купити... купити... ні, не знаю. Це у мертвій зоні.
У мертвій зоні?
— Він пішов до готельної крамнички й накупив усякого дурного дріб'язку на сувеніри. Ну там реготунчиків і такого іншого. Але, Джонні, звідки ти знаєш, що я загубила об...
— Ти пакувала речі. Обручка була не того розміру, завелика на тебе. Ти збиралась дати їй якусь раду, коли повернешся додому. А тим часом... тим часом... — Чоло його знов почало зосереджено хмуритись, тоді враз проясніло. Він усміхнувся. — Ти підкладала всередину туалетний папір!
Тепер уже Сейру охопив справжній страх. Він повільно розтікався в неї по шлунку, мов холодна вода. Рука її потяглася до горла, а сама вона, як загіпнотизована, невідривно дивилася на Джонні. Зараз у нього в очах такий самий вираз, такий самий холодний і дивний вираз, як того вечора, коли він вигравав на Колесі Фортуни. Що з тобою діється, Джонні? Хто ти такий? Його голубі очі потемніли, стали майже фіолетові, і, здавалося, він тепер десь далеко. Сейрі захотілося втекти. І в самій палаті неначе потемніло, так ніби він у якийсь спосіб розітнув матерію реальності, розірвав сполучні ланки між минулим і теперішнім.