— Треба терпіти... — пробурмотів Джонні.
— Ну, бувайте, — мовив Руопп і пішов.
Мабуть, подумав Джонні, щоб устигнути завидна пограти в гольф у місцевому клубі.
5
Буде й дуже боляче.
На дев'яту годину вечора останні рештки місцевого наркозу звітрились, і Джонні мало не конав з болю. Йому заборонили совати ногами без допомоги двох медсестер. Відчуття було таке, ніби на коліна йому наділи манжети, втикані зсередини цвяхами, а потім безжально затягли їх до відпору. Час ледь посувався, повз наче равлик. Джонні зводив очі на годинник з певністю, що минула добра година, відколи він поглянув на циферблат востаннє, та виявлялося, що це було всього чотири хвилини тому. Він не мав сумніву, що й хвилини більше не витримає, проте спливала хвилина — і він починав думати, що наступної не знесе вже напевне.
Усі ті незліченні хвилини попереду уявились йому монетами, що поволі зсуваються по довжелезному жолобу грального автомата, миль із п'ять завдовжки, і на нього важкою хвилею накотила така чорна туга, якої він ще ніколи не звідував, — накотила й потягла за собою в безодню. Всі вони тут заповзялися замучити його до смерті. Операції на ліктях, стегнах, шиї. Лікувальні процедури. Милиці, крісла на колесах, ціпки...
Вам буде боляче... Треба терпіти.
"Ні, терпіть уже ви самі! — подумав Джонні. — А мені дайте спокій. Не підступайте більш до мене зі своїми різницькими ножами. Коли воно отаке, це ваше лікування, мені його не треба".
Безугавний, нестерпний біль, що, здається, шматує його тіло.
Щось гаряче потекло йому по животі.
Він обпудився.
Джонні відвернув обличчя до стіни й заплакав.
Через десять днів після першої операції і за два тижні | до того, як мала відбутися наступна, Джонні читав книжку — "Все президентське військо" Вудворда та Бернстайна, — а тоді підвів очі й побачив на порозі палати Сейру, що стояла й нерішуче дивилася на нього.
— Сейро, — мовив він. — Невже це ти?
Вона уривисто зітхнула.
— Так. Це я, Джонні.
Він відклав книжку й поглянув на Сейру. Вона була в гарній ясно-зеленій полотняній сукні й тримала перед собою, наче щит, невелику коричневу сумочку із застібкою. Коси вона тепер зачісувала на проділ, і це їй дуже личило. Та Джонні відчув гострий і болісний укол ревнощів: цікаво, це вона сама придумала чи отой чоловік, з яким вона живе і спить? Вигляд вона мала чудовий.
— Заходь, — сказав він. — Заходь, сідай.
Вона перейшла палату, і раптом Джонні побачив себе її очима — худющого, трохи скособоченого в кріслі біля вікна, з ногами, простягнутими на подушечці, в капцях і дешевенькому лікарняному халаті.
— Як бачиш, я вбрався у смокінг, — мовив він.
— У тебе добрий вигляд.
Сейра поцілувала його в щоку, і в його пам'яті, наче швидко тасовані карти, сяйнули десятки спогадів. Вона сіла в крісло напроти, схрестила ноги і обсмикнула на колінах поділ сукні.
Вони дивились одне на одного й мовчали. Джонні бачив, що Сейра дуже знервована. Якби хтось підійшов ззаду й торкнув її за плече, вона б, певно, аж підскочила.
— Я не знала, чи варто приходити, — озвалася вона, — але мені хотілося цього.
— Я радий, що ти прийшла.
"Ми наче незнайомі люди в автобусі, — похмуро подумав він. — Невже нам нема чого сказати одне одному?"
— Ну, то як ти тут? — спитала Сейра.
Джонні всміхнувся.
— Я побував на війні. Хочеш побачити мої бойові шрами?
Він одгорнув з колін поли халата й показав синусоїдальні розрізи, що вже почали загоюватись. Проте були ще червоні й стягнуті швами.
— О боже, що це вони з тобою роблять?
— Пробують знов стулити докупи Товстуна-Коротуна, що впав зі стіни, — відказав Джонні. — Вся королівська кіннота, вся королівська піхота і вся королівська медицина. Отож, мабуть... — І тут він замовк, бо побачив, що Сейра плаче.
— Не треба так говорити, Джонні, — промовила вона крізь сльози. — Прошу тебе, не говори так.
— Пробач. Це ж просто... Я невдало пожартував.
Чи так? Чи він справді хотів відбутися жартом, чи то була спроба сказати: "Дякую, що прийшла мене навідати, вони тут ріжуть мене на шматки"?
— Як ти можеш? Невже можна цим жартувати? — Вона дістала із сумочки паперовий носовичок і втирала ним очі.
— Не дуже часто. Мабуть, це тому, що побачив тебе... Захисна реакція, Сейро.
— Вони тебе звідси випустять?
— Можливо, зрештою випустять. Тут, як колись у давнину, треба пройти крізь томагавки. Читала про це в книжках? Якщо залишуся живий після того, як кожний індіанець із племені вдарить мене томагавком, відпустять на волю.
— Цього літа?
— Ні-ні... не думаю.
— Пробачити собі не можу, що все це сталося, — промовила Сейра так тихо, що Джонні ледве почув її. — Думаю, думаю... як могло б бути... ночами не сплю. Коли б я не з'їла ту кляту сосиску... коли б ти не поїхав, а зостався в мене... — Вона похитала головою і подивилася на Джонні почервонілими від сліз очима. — Здається, іноді не буває ніяких шансів.
Джонні всміхнувся:
— Два нулі. Свій номерочок. Гей, а ти пам'ятаєш? Я ж таки впорав те колесо, Сейро!
— Авжеж. І виграв п'ятсот із чимось доларів.
Джонні. дивився на неї, усе ще всміхаючись, але тепер усмішка його була збентежена, майже вражена.
— А хочеш, скажу тобі одну кумедну річ? Мої лікарі вважають: можливо, я вижив тільки тому, що колись у дитинстві уже мав травму голови. Та я нічого такого не можу пригадати, і батько з матір'ю не пригадують. Одначе щоразу, як я про це думаю, в пам'яті мені зринає оте Колесо Фортуни"., і ще якийсь дух, наче палена гума.
— Може, ти вже попадав в автомобільну катастрофу... — невпевнено припустила Сейра.
— Та ні, навряд. Але схоже, що те колесо було мені як застереження... а я на нього не зважив.
Сейра трохи посунулась у кріслі й ніяково сказала:
— Не треба, Джонні. Він знизав плечима.
— Чи, може, я просто зужив за один вечір своє щастя на чотири роки наперед... Але ти поглянь, Сейро. — Обережно, болісно він зняв одну ногу з подушечки, зігнув її в коліні під прямим кутом, а тоді знову випростав і поклав на подушечку. — Можливо, вони таки стулять докупи Товстуна-Коротуна. Коли я опритомнів, я такого не міг, і випростати отак ноги теж не міг.
— Зате ти можеш мислити, Джонні, — сказала Сейра. — Ти можеш говорити. Ми ж усі думали... ну, ти знаєш...