А ще ж С. Соловйовим сказано, що слов'янський колоніст (треба читати — російський) є "кочевник-земледелец". Можливо, в цьому твердженні й уловлено специфічну суть. Що кочівник — це безсумнівно. А що землероб? А що землероб — то лише якоюсь своєю менш характерною часткою, бо визначальною часткою є таки — кочівник, саме від кочівницької вдачі, а не від землеробської оце непереборне прагнення величезних мас народу, здавалося б, реліктове прагнення, яке у їхньому виконанні і вчора, і сьогодні видається не таким уже реліктовим. А потім у цьому начебто так влучно й дотепно знайденому С. Соловйовим визначенні "кочевник-земледелец" поєднано докупи взаємозаперечні й взаємовиключні характеристики, ця смислова сув'язь взаємознищувальна, бо за своєю справжньою суттю, за покликом невиправної і непоправної природи — таки кочівник, і тільки кочівник, а землероб — то лише для не так реального іміджу, як для іміджу уявлюваного, бо в цьому "двойственном союзе" кочівник завжди перемагав і перемагає землероба. Кочівники, кочівництво — ось і спосіб народного буття, і понині непогамований рух величезних народних мас, і, на жаль, немає тут ніякої ради.
І, звичайно ж, не природа-мачуха сама собі, ніяка вона не мачуха, а рідна мати, проте сам етнос по відношенню до природи і до своєї постійно твореної історії ставиться так, що начебто в С. Соловйова появляються підстави — як у патріота! — кинути таку наукову заяву, а насправді? А насправді, в самого етносу чомусь атрофовано синівські почуття, він ставиться до природи й до історії як нерозумний пасинок, не усвідомлюючи свого поводження, а при такому його поводженні природа стає його скривдженою ним матір'ю, й історія стає поглумленою ним матір'ю, відтак вони — без вини винуваті, а бути в російських політиків чи історіографів без вини винуватим — це так нам знайомо, це так традиційно!
Зауважуючи цю споконвічну "удалость-разудалость", С. Соловйов не без гіркоти змушений моралізувати: "От такой расходчивости, расплывчатости, привычки уходить при первом неудобстве происходила полуоседлость, отсутствие привязанности к одному месту, что ослабляло нравственную сосредоточенность, приучало к исканию легкого труда, к безрасчетливости, какой-то междоумочной жизни, к жизни день за день".
Важко не згодитися. Звичайно, постійне прагнення постійного руху передбачало й передбачає оце "отсутствие привязанности к одному месту", й ніяк не винувате тут "одно место", себто природа, ніяка вона не мачуха сама собі, вона завжди рідна для своїх дітей, і винувате тут таки "отсутствие", вдача етносу й окремих його представників, і ніяке реальне "отсутствие" не створить ілюзію "присутствия", навіть — уявімо собі! — якби любе-миле величезне "народонаселение" посунуло таки в Західну Європу, в так звані "изначально выгодные условия", бо ця загарбана чужа природа об'єктивно була б і чужою та мачухою, по-перше, а по— друге, ще й чужою та мачухою в силу суб'єктивної ментальності, бо не втечеш від себе самого, хоч у яку сторону світу кинься.
У В. Короленка є твір "Государевы ямщики", ось із монологу ямщика Микеші: "На белом свете хорошо. За горами хорошо... А мы тут... зачем живем? Пеструю столбу караулим... Пеструю столбу, да серый камень, да темную лесу..." Це — в Сибіру, на річці Лені.
І як тут принагідно не згадати О. Блока, його поему "Скіфи", цю пісню пісень панмонголізму, цей щирий монолог, звернений, зокрема, й до Західної Європи. Ось вибірково:
Мильоны — вас. Нас — тьмы, и тьмы, и тьмы.
Попробуйте, сразитесь с нами!
Да, скифы — мы!
Да, азиаты — мы,
С раскосыми и жадными очами!
Для вас — века, для нас — единый час.
Мы, как послушные холопы,
Держали щит меж двух враждебных рас Монголов и Европы!
Россия — Сфинкс. Ликуя, и скорбя,
И обливаясь черной кровью,
Она глядит, глядит, глядит в тебя
И с ненавистью, и с любовью!..
Мы любим плоть — и вкус ее, и цвет,
И душный, спертый плоти запах...
Виновны ль мы, коль хруснет ваш скелет
В тяжелых, нежных наших лапах?
Написано в 1918 році, коли криваву оргію справляла революція, яка за задумом її вождів Леніна — Троцького мала стати світовою революцією, а якби таки стала, а якби перемогла — уявімо собі й таке! — то "народонаселение" таки б прийшло на обітований Захід у пошуках природи-матері й історії-матері, як писав С. Соловйов, і тоді б звершилося в уже добре знайомий нам спосіб "виправлення" історичного процесу, його "коригування":
...Свирепый гунн
В карманах трупов будет шарить,
Жечь города, и в церковь гнать табун,
И мясо белых братьев жарить!..
А чи не так?! Але чому ж не так, коли інші способи знайти природу-матір і історію-матір не те що не знайомі, а не визнаються, не сприймаються, протипоказані містиці диявольської закодованості.
Да, так любить, как любит наша кровь, Никто из вас давно не любит!
Справді, хіба не любов? Така любов. А от чи така любов може бути взаємною? Різностатевою, так би мовити? Ні, тільки одностатевою, й не просто одностатевою, а ще й любов'ю при повній відсутності партнерів, при одному партнері, і, як відомо, при такій любові ніколи не народжуються діти, потомство і неможливе, і протипоказане...
То як вам отак-то творений "євразійський простір"?! Так званий "євразійський простір", у який тепер хочуть затягнути й Україну, переконуючи, що оцей "євразійський простір" їй мало не рідний, без нього не проживе. Та схаменіться, якщо здатні схаменутися! Бо ж не було для народонаселення, приреченого на "отсутствие привязанности к одному месту", ніякої філософії усього "євразійського простору", ця філософія з'явилась пізніше, коли "жидкость" розтеклася; тримається філософія і тепер, бо "жидкость" хоче замкнутися в розтеклому вигляді, але чому Україна має перейматися вигаданими для утилітарного вжитку "жидкости" фантастичними ідеями як своїми власними, чому знаходяться охочі самі засунути наші голови в хомут нововеликодержавства?
Не так давно в одному з московських видань довелося познайомитися ось із такими думками, щоправда, не дуже новими, але в сьогоднішній ситуації — не позбавленими цікавості й актуальності. Мовляв, нічого аж такого страшного для Росії у татаро-монгольській неволі не було, ген в Англії, по суті, норманське іго триває й понині, а фатальна роль татарів у тому, що вони програли війну Івану Грозному-Лютому, віддали йому Казань, пустили росіян за Волгу, за Урал, відтак для старшого брата й тепер ніяк не закінчиться період екстенсивної економіки. А якби в XVI ст. Литва й Татарія з обох боків разом стримали Росію, то волею-неволею довелося б їй працювати на своїй землі, не заглядаючи за обрій, і жили б сьогодні росіяни не гірше за інші народи, тож тепер, при розпаді імперії, у Росії є унікальна можливість здійснити необдумано відкинутий сценарій політичного та економічного розвитку.