Ментальність орди

Страница 20 из 66

Гуцало Евгений

Природно-географічні фактори продиктували рух на схід!.. Чи не лукавить С. Соловйов й іже з ним, що дотримуються такої думки? Бо ж усякі військові події та звитяги-вікторії на театрі воєнних дій свідчать, що цей рух у різний час розходився начеб­то концентрично-конвульсивними рухами навколо Москви, три­валий час ці московські конвульсії в напрямку заходу мали дуже послідовний і дуже виразний характер, ось тільки в цих "природно-географічних" умовах московські великі князі та царі-государі зустріли належний опір з боку виразно оформлених найближ­чих державностей — хай то Литва. Шведчина чи Туреччина, й ці народи зі зрозумілих причин не захотіли визнати цей фа­тальний рух на свої терени, навпаки — запропонували свій зуст­річний рух у східному напрямку, й цей їхній рух чомусь (!) теж зустрів тривалий збройний опір московитів. Так що свій фатально-неминучий рух московити спрямували за Волгу й за Урал саме тому, що тут не було державних утворень, спроможних чинити належний збройний опір цьому рухові, чому він — такий неми­нучий! — і зумів реалізуватися і виріс до містичного наповнення: "предопределения" — долі, та ще й... і таке знаходимо в філо­софських постулатах великодержавного історика... поставило росіян — народ і європейський, і християнський — порівняно з іншими європейськими народами в становище невигідне й не­зрівнянно гірше. А чому? А тому!.. І тут дуже цікава логічно— смислова псевдоісторична казуїстика, пов'язана з обґрунтуван­ням цього невмолимого руху, — нехай мені С. Соловйов дарує не вельми поштивий тон.

Мовляв, коли для своїх народів Європа була матір'ю, то Схід­на Європа для своїх народів була мачухою, а другою їхньою ма­чухою була сама історія. Отже, дві мачухи, мало не сім мачух, а відомо, яке дитя буває в семи мачух. Уявляєте, якби москови­там вдався рух у Західну Європу, тоді б у них не те що однієї мачухи (природно-географічних умов) не було, а й другої мачухи не було, тобто не було б і мачухи-історії, бо ж у Західній Європі вона б десь несподівано зникла, чи що, навіть якби перед цим і існувала протягом століть. Було б замість двох мачух, мабуть, дві матері, — й обом би можна було пошукати генеалогію рідних, бо що-що, а генеалогію московити вміють собі підшукувати!

Але!.. Але ж — історія змусила одне з древніх європейських племен прийняти рух із заходу на схід і заселити ті країни, де природа є мачухою для людини. Але!.. Але ж — "древня росій­ська історія є історія країни, яка колонізується".

Якби-то закінчилася колонізація — та й закінчився період древньої історії. Але ж і недавня, і новітня історія засвідчують, що Росія ніколи не вважала колонізацію довколишніх земель пе­ріодом завершеним, отже, її древня історія ніяк не закінчилася й сьогодні, тим більше, коли триває процес деколонізації, і Росія всіляко бореться з цим процесом, як Дон-Кіхот із вітряками, отже, затягуючи процес деколонізації, вона всіляко підживлює свою древню історію нецивілізованого народу — в часи новітньої історії у спільноті цивілізованих народів.

Що ж, в історії, як стверджує С. Соловйов, "виражається народна самосвідомість", і це справді так для історії — як для безперервного процесу, що є продуктом і постійно твореним ре­зультатом цієї народної самосвідомості, котра може бути лише сама собою, вірною своїй природі, і нічим іншим, що супере­чило б чи заперечувало б цю природу, й тут украй важливо побачити цю природу в її справжніх особливостях, а не схимерованих візіями засліпленого патріота.

С. Соловйов саме бідністю та одноманітністю природних умов обґрунтовував відсутність осілості в народі — і наявність великої рухомості: "народ начеб перебував у "жидком состоя­нии". Звичайно, це означає ставити з ніг на голову, бо причини слід шукати не в зовнішніх географічних факторах, а у факторах внутрішніх, які з генофонду нікуди не викинеш — і марне це намагання як учора, так і сьогодні.

Лише пригляньтеся до панорамної картини, розмашисто на­мальованої натхненним істориком, коли він зображує цю начеб­то вже минулу древню історію, коли на безмежних просторах рухаються величезні маси народу. Якого народу? — запитаєте ви. Та ясно якого: саме того народу, історію якого й пише істо­рик. А по яких це величезних просторах, запитаєте ви, невже Ці простори якісь анонімні, чи безлюдні, й тільки чекають на цю "жидкую массу", яка куди не кинеться, то скрізь для неї "приро­да-мачуха" й "історія-мачуха"? Та ясно, що не по анонімних і не безлюдних просторах, а по залюднених, які мають споконві­ку свої імена — єрзя, комі, чудь, остяки, гиляки, мордва, буряти і т. д, але "жидкая масса" всього цього і не помічає, і не усвідом­лює, вона "освоює" і чужі землі, і чужі народи, звершуючи ти­танічний подвиг, до якого начебто покликана. Еге ж, "а одно ос­воение Сибири чего стоит", як написав академік Д. Лихачов.

Отже, не наражаючись на гідний опір усіляких там "диких" остяків чи гиляків, оце "жидкое" народонаселення рухається й рухається — палають ліси, готується вдобрений ґрунт. Гадаєте, стихійні колонізатори зупиняються на досягнутому рубежі? Таж не зупиняються, бо в них немає поняття про досягнутий рубіж, у них є невситиме прагнення наступного рубежа, далі ще наступ­ного, — С. Соловйов пише з добрим знанням справи: тільки хоч трохи праця стає важча — вони знову зриваються в дорогу, бо — всюди простір, усюди готові прийняти його! Готові прийня­ти, чуєте? Причім манливий простір увесь час не ззаду, а попе­реду — там, де ще не горіли від їхніх рук ліси, де землю ще не пограбовано, а всілякі дикі племена ще не зґвалтовано, вони ще готові "прийняти", й тут "земельна власність не має ціни". "На­селить как можно скорее, перезвать отовсюду людей на пустые места, приманить всякого рода льготами: уйти на новые, лучшие места, на выгоднейшие условия, в более мирный, спокойный край; с другой стороны, — удержать население, возвратить, за­ставить других не принимать его — вот важные вопросы колонизи­рующейся страны, вопросы, которые мы встречаем в древней русской истории".

Ось така веремія. Чомусь за такої логіки не хочеться й диву­ватись: щойно зайнято "пустые места" — і зразу ж треба пере­селятися в "более мирный, спокойный край", бо ж хоч стріляйся, а таки виходить, що неспокій та немир'я принесли таки росіяни з собою, то коли переселяться в мирніший і спокійніший край, то знову ж таки разом із собою принесуть свої неспокої та немир'я, і так без кінця, бо вони ж постійно ескалують ці неспокій та немир'я по безмежних просторах. Таки "нельзя уйти от самих себя...", як справедливо зазначив академік Д. Лихачов. (Хоч би як і хоч би ким декларувалося це бажання!).