Мене називають Червоний

Страница 113 из 149

Орхан Памук Феррит

52. Моє ім'я — Кара

Вранці головний скарбничий зі своїми людьми церемоніально відчинили двері, я вже настільки звик до червоних оксамитових барв скарбниці, що вранішнє зимове проміння сонця, яке линуло знадвору, видалося мені чимось страхітливим, створеним для омани. Як і майстер Осман, я застиг на місці: здавалося, якщо ворухнусь, то запліснявіле, запилене повітря скарбниці, якого можна доторкнутися рукою, вислизне за двері й утече разом зі слідом убивці, котрого ми шукали.

Майстер Осман з якимсь незвичним зачудуванням удивлявся в світло, що пробивалося крізь шеренги агів-охоронців скарбниці, вишикуваних біля відчинених дверей, перед ним неначе постало щось дивовижне й він бачив його вперше.

Проблиски такого зачудування я зрідка помічав на його обличчі, коли він розглядав уночі малюнки, гортав сторінки "Шахнаме" шаха Тахмаспа й пильно в них удивлявся.

Інколи тінь мого майстра тремтіла й билась об стіни. Він уважно схиляв голову над окуляром, а на його вустах можна було прочитати, що майстер збирається відкрити нам якусь радісну таємницю; потім його губи починали мимоволі ворушитись, очі заворожено прикипали до ілюстрації.

Після того як зачинилися двері, я нетерпляче походжав сюди-туди кімнатами, охоплений неспокоєм, що все наростав: ми не встигнемо почерпнути достатньо відомостей з книжок скарбниці, нам забракне часу, — переживав я. Відчуваючи, що майстер Осман збайдужів до справи, більше не переймається нею, я поділився з ним своїми сумнівами.

Як справжній майстер, він звик пестити своїх учнів, тож ніжно взяв мене за руку.

— Для нас із тобою немає інших шляхів, окрім того, як старатися вздріти світ таким, яким його бачить Аллах та сподіватись на покров правосуддя Всевишнього, — промовив він. — Тут, серед цих речей і мініатюр, тих два шляхи перетинаються, підказує мені моє серце. Коли ми наближаємося до Аллахового бачення світу, то до нас наближається і його правосуддя. Глянь, це — голка, якою отемнив себе Бехзат…

Розповідаючи жорстоку історію голки, він підніс до мого ока свою лупу, я ж, придивившись до гострого кінчика того огидного шипа, помітив на ньому якусь яскраво-рожеву крапельку.

— Для давніх малярів, — докинув майстер Осман, — змінювати методи своєї роботи, стиль, кольори, яким вони віддали життя, було проблемою совісті. Одного дня дивитися на світ очима східного шаха, а іншого — західного правителя, як це роблять нині, тоді вважалося безчестям.

Очі майстра не були спрямовані ні на мене, ні на мініатюру поперед себе. Він немов утупився в якусь недосяжну далеку білину. А на сторінці "Шахнаме" зітнулися раті Ірану й Турану: лави вершників урізалися одна в одну, списи протикали лати й тіла, трощили голови, ламали руки; на землі валялися скривавлені трупи; розрубані навпіл, герої з помутнілими очима вихоплювали шаблі й рубали ворогів. Кольори ілюстрації були радісними й святковими.

— Великих майстрів древності змушували переймати малярські стилі переможців, наслідувати чужих художників, а вони, щоб зберегти свою честь, отемняли себе тонкими голками, а потім, ще до того, як їхні очі огортала чиста Аллахова пітьма, дар Всевишнього, маляри годинами, інколи днями, застигши на місці, вдивлялися в якусь чарівну мініатюру, котру клали перед ними. Вони вдивлялися в ту сторінку годинами, і, бувало, краплі крові з їхніх очей зрошували ілюстрацію, світ і зміст якої ніжно, м'яко витісняв з душі художника зло, що накопичилося за роки життя, витісняв поступово, з тією швидкістю, з якою героїчний маляр наближався до сліпоти, коли його очі повільно затуляла пелена пітьми. Чи знаєш ти, в яку мініатюру я волів би вдивлятися, доки досягну темряви?

Він утупивсь очима, неначе кудись за межі скарбниці, вдалину, — так дивляться ті, хто намагається воскресити якийсь спомин дитинства. Зіниці тоді маліють, а білки помалу збільшуються.

— Сцена в манері древніх майстрів Ґерата! Хосров на коні, згораючи від кохання, чекає на Ширін під мурами її палацу! Ось у яку мініатюру я волів би вдивлятися.

Він, мабуть, збирався в стилі сумовитого вірша почати оповідь про цю сцену, щоб укотре оспівати майстрів минувшини, які отемніли, однак я, підбурюваний невідомою силою, перебив його:

— Мій великий майстре, мій ефенді, окрім ніжного личка моєї коханої для мене більше не існує нічого, на що б я дивився вічно. Ми одружені всього три дні. А дванадцять років я нудьгував і думав про неї. Мініатюра, на якій Ширін закохується в Хосрова, натрапивши на його зображення, завжди нагадує мені про мою дружину.

На обличчі майстра Османа проступив вираз байдужості, якої він не міг приховати, а можливо, й зацікавлення, проте ми вже не повертались ані до сказаних мною слів, ані до кривавої сцени війни на малюнку. Майстер немовби чекав якоїсь радісної звістки, що линула до нього дуже повільно, без поспіху. Я ж, упевнившись, що він на мене не дивиться, в якусь мить схопив голку з булавкою й побрів з нею подалі від нього.

У третій кімнаті скарбниці, суміжній з лазнею, в одному з темних закутків, лежали звалені на купу сотні чудернацьких величезних годинників, які, напевне, швидко повиходили з ладу після того, як їх подарували падишахові європейські королі та володарі. Тут я й примостився і став розглядати голку, що нею, як оповідав майстер Осман, отемнив себе Бехзат.

Яскраво-рожева крапля виблискувала на кінчику золотої голки в сяйві червоних променів сонця, що відбивались од золотих рамок, кришталевого скла та діамантових оздоб запилених зіпсованих годинників. Невже й справді, легендарний майстер Бехзат отемнив себе цим знаряддям? І чи не повторив учинок Бехзата майстер Осман? Здоровенний, величиною як палець різнобарвний магрібець, прикріплений до механізму якогось годинника, неначе говорив мені: "Так, так". Цього чоловічка з османським кавуком на голові надіслав габсбурзький король ще в ті часи, коли починали виготовляти годинники. За задумом спритного годинникаря чоловічок мав потішати султана й гаремних жінок своїм смішним киванням голови, а кількість кивків залежала від години, яку показувала стрілка на циферблаті.

Через мої руки знову пройшло безліч простеньких книжок. Карлик відшукував їх серед скарбів, конфіскованих у страчених пашів. Томи не закінчувалися — мабуть, пашів передушили чимало. Карлик, сп'янілий від своєї ілюзорної влади й багатства, забув, хто він, і по-чорному пожартував, що це мудро й справедливо, коли пашам рубають голови і відбирають у них надбане добро, — вони, негідники, бо наче шахи або падишахи, виписують золотими літерами свої імена в книгах. Час від часу в деяких виданнях, в ілюстрованих "Диванах" я знаходив мініатюри, на яких Ширін закохується в Хосрова, побачивши його зображення. Я зупинявся на тих сторінках і подовгу їх розглядав.