Мемуари тата Мумі-троля

Страница 2 из 30

Туве Янссон

Долина Мумі-тролів, серпень

Автор

Розділ перший,

у якому я розповідаю про своє дитинство, коли мене ніхто не розумів, про першу пригоду у своєму житті, про незабутню ніч втечі, а також зображую історичну зустріч з Фредріксоном.

Одного похмурого вітряного серпневого вечора на сходах притулку для знайд-мумі-тролів було виявлено звичайну господарську торбу. У торбі, недбало загорнений у газетний папір, лежав не хто інший, як я.

Наскільки б романтичніше було знайти мене у гарному кошику, вимощеному мохом!

Принагідно слід сказати, що пані Гемулева, власниця притулку, цікавилася астрологією (для домашнього вжитку) і слушно звернула увагу на розташування зір, які ознаменували мою появу на світ. Вони вказували на народження дуже незвичайного й талановитого мумі– троля, що неабияк занепокоїло господиню притулку (широко побутує думка, що від геніїв у житті самі лише клопоти, хоча мені власна геніальність ніколи не заважала).

Розташування зір – то дивна річ! Якби я народився кількома годинами раніше, неодмінно став би непогамовним картярем-авантюристом, а всі народжені на двадцять хвилин пізніше за мене почували би нестримний потяг вступити до Добровільного оркестру гемулів (тати і мами повинні бути надзвичайно обережними, приводячи дітей на світ, і я рекомендую, перш ніж планувати поповнення родини, провести детальні розрахунки).

У кожному разі, коли мене вийняли з торби, я тричі пчихнув у дуже рішучий спосіб. А це неспроста!

Пані Гемулева почепила на мого хвоста бляшку з проштемпельованою магічною цифрою "13" – у неї вже знайшли притулок дванадцять знайд. Усі вони були як на підбір серйозні, слухняні й охайні, бо пані їх частіше мила й шурувала, аніж пригортала до себе (їй не знайомі були ніжні почуття). Любий читачу, чи міг би ти собі уявити будинок мумі-тролів, у якому кімнати розташовані рівними рядами, усі як одна правильної чотирикутної форми, ще й помальовані в однаковий пивно-брунатний колір. Не віриш? Заперечиш мені, мовляв, в усіх домівках мумі-тролів має бути повно дивовижних закутків, таємничих комірок, сходів, балконів та башточок? Нічого схожого тут не було! А що гірше – нікому не дозволялося виходити уночі з будинку, щоб поласувати чимось смачненьким, побазікати чи прогулятися! (Добре, хоч поцюняти випускали надвір!)

Я не міг принести до своєї кімнати потішних жучків чи павучків і поселити їх у себе під ліжком! Мені доводилося їсти та умиватися у точно визначені години! Вітаючись, слід було тримати хвоста під кутом у сорок п'ять градусів! О, сльози навертаються на очі від цих згадок!

Я часто стояв перед дзеркалом у маленькому передпокої, заглядав у сумні блакитні очі свого відображення, намагаючись розгледіти в їхній глибині таємницю свого життя, і, затуляючи мордочку лапами, гірко зітхав: "Самотній! Жорстокий світ! Важка моя Доля!", а також промовляв інші журливі слова, аж доки легшало на душі.

Я був дуже самотньою дитиною, як це нерідко буває з талановитими дітьми. Ніхто мене не розумів, а щонайменше я сам. Звичайно, я відразу помітив різницю між собою та іншими мумі-троленятами, яка полягала у їхній цілковитій нездатності глибоко мислити та захоплюватися довколишнім світом.

Я, скажімо, не раз запитував пані Гемулеву, чому все є таким, яким воно є, а не інакшим.

– Ото би була чудасія, – відбуркувала пані Гемулева. – Хіба не добре так, як є?

Пані ніколи не давала мені вичерпних відповідей, а я все більше впевнювався в тому, що вона просто намагалася швидше мене позбутися. Бо ж усілякі запитання на кшталт "що?", "де?", "коли?" та "як?" не мають для гемулів жодного значення. Я міг, наприклад, запитати її, чому я є я, а не хтось інший.

– Біда з тобою на мою голову! Ти вже умивався? – ото й уся відповідь на таке неймовірно важливе запитання.

Я не відступався:

– А чому тітонька є гемулем, а не мумі-тролем?

– Бо мої тато з мамою були, дякувати Богові, гемулами.

– А їхні тато і мама? – допитувався я.

– Гемулами, ясна річ! – уже сердилася пані Гемулева. – І їхні, зрозуміло, також були гемулами, і так далі, і так далі! Іди митися, не дратуй мене!

– Яка нудота, – чудувався я. – І так без кінця й краю? Але ж мусили колись бути найперші мама й тато!

– То було так давно, що не варто забивати собі тим голову, – відрізала пані Гемулева. – Та й чому повинен десь бути край? (Невиразне, однак невідступне відчуття підказувало мені, що вервечка татів та мам, яка передувала моєму народженню, була унікальною. Мене б нітрохи не здивувало, якби на моїх пелюшках було вигаптовано корону. Та!.. Ах, про що може розповісти газетний папір!?)

Однієї ночі мені наснилося, що я привітався з пані Гемулевою, тримаючи хвоста під неправильним кутом, а саме сімдесят градусів. Описуючи їй свій приємний сон, я поцікавився, чи не розгнівив її.

– Сни – то дурниці! – відрізала пані Гемулева.

– Звідки пані знає? – не поступався я. – Може, той Мумі-троль, який мені наснився, справжній, а той, що стоїть отут, сниться вам?

– На жаль, ні! Жодного сумніву у твоєму існуванні! – пані Гемулева геть втомилася від мене. – Я не даю собі з тобою ради! Мене вже голова болить від твоїх запитань! Що чекає на тебе у цьому негемульному світі?

– Стану знаменитим, – упевнено сказав я. – Мене чекають великі здобутки, а ще я побудую дім для безпритульних гемуленят. Вони їстимуть хліб з варенням у постелі, а під ліжками триматимуть слимаків та скунсів!

– Ніколи в житті гемуленята на таке не погодяться! – рішуче заперечила пані Гемулева.

Боюся, що вона, напевно, мала рацію.

Так минало моє раннє дитинство у постійному тихому зачудуванні. Усе мене цікавило і вражало, я з дивовижною впертістю засипав пані Гемулеву своїми запитаннями, а її слухняні вихованці щосили уникали мене, щойно зачувши моє "чому?". Від моєї непогамовної допитливості їм ставало не по собі. Отож я самотньо тинявся пустельними, без жодного деревця, околицями, розмірковував про загадки павучих сітей, про зорі та про пуголовків із загнутими хвостиками, котрі метушилися в калюжах, про вітер, що налітав то з одного, то з іншого боку і завжди по-різному пахнув. (Згодом я довідався, що талановитого мумі-троля завжди вражають речі буденні, однак нічого дивного не вбачає він у тому, що видається дивовижним звичайному мумі-тролеві). То були сумні часи.