Розділ перший
Про кораблик з кори та гору, що вивергає вогонь
Мама Мумі-троля сиділа на сходах на сонечку і майструвала з кори кораблика.
"Наскільки я пригадую, – міркувала вона, – галеас має два великі вітрила з боку корми і багато маленьких трикутних вітрил на носі".
Найважче було прилаштувати стерно, а найцікавіше – обладнувати трюм. Мумі-мама зробила крихітну ляду з кори, і коли прилаштувала її до люку в трюмі, вона ідеально допасувалася до отвору.
– Якщо буде шторм, вода не протече досередини, – мовила вона сама до себе, щасливо зітхаючи.
Поруч з нею на сходах сиділа, підтягнувши коліна до підборіддя, Доня Мюмлі і приглядалася до майстрування кораблика. Вона спостерігала, як Мумі-мама напинала штаги[6] і закріплювала їх шпильками з барвистими скляними голівками. На верхівках щогл замайоріли червоні вимпели.
– Кому це? – поцікавилася Доня Мюмлі, не відводячи захопленого погляду від кораблика.
– Мумі-тролеві, – відказала Мама, нишпорячи у скриньці для шитва за відповідним якірним ланцюжком.
– Не штовхайся! – долинув зсередини тоненький писк.
– Любонько, твоя маленька сестричка знову залізла до моєї скриньки, – дорікнула Мама Доні Мюмлі. – Так і до біди не далеко, ще поколеться голками…
– Мю! – грізним голосом покликала Доня Мюмлі, намагаючись видобути крихітку з вовняного клубка. – Вилазь негайно!
Але Маленька Мю навіть не подумала послухатися, навпаки, ще глибше заховалася в клубок і зовсім зникла з очей.
– Цілий клопіт, що вона така маленька, – забідкалася Доня Мюмлі. – Я ніколи не можу її знайти. Чи не зробили б ви й для неї кораблика? Вона могла би плавати у бочці з водою, а я знала би, принаймні, де її шукати.
Мумі-мама, сміючись, досягла зі своєї торбинки шматочок кори.
– Як гадаєш, витримає Маленьку Мю? – запитала вона.
– Аякже! Але доведеться ще змайструвати з кори крихітний рятувальний пояс для неї.
– Чи можна мені порізати клубок на нитки? – знову запищала зі скриньки Мю.
– Будь ласка, – погодилася Мумі-мама.
Мумі-мама милувалася своїм витвором, приглядаючись водночас, чи чогось не забула. Раптом на палубу кораблика, якого вона тримала у лапах, почала осідати чорна сажа.
– Фу, – Мама здула геть сажу, та відразу налетіли ще чорні пластівці й осіли їй на носі. У повітрі навколо кружляло клоччя сажі.
Мама Мумі-троля підвелася і важко зітхнула:
– Лишенько з тією вогненною горою.
– Вогненною горою? – жваво зацікавилася Маленька Мю і виткнула голівку з вовняного клубка.
– Так, тут поблизу є гора, яка віднедавна почала вивергати вогонь, – пояснила Мама. – І сажу. Вона дрімала ще з часу мого одруження. І це ж треба – прокинулася саме тоді, як я повісила випрану білизну! Тепер усе почорніє…
– Усе згорить дотла! – радісно загукала Маленька Мю. – І будинки, і садки, і забавки, і братчики та сестрички, і їхні забавки теж!
– Дурниці плетеш, – добродушно мовила Мама, змахнула з носа окрушину сажі і подалася на пошуки Мумі-троля.
Біля підніжжя пагорба, праворуч від того місця, де між деревами висів гамак Мумі-тата, є чималеньке болітце з прозоро-брунатною водою. Доня Мюмлі наполягає, що посередині воно бездонне. Може, й так. Береги болітця поросли лопухами з блискучими широкими листками, на яких відпочивали бабки та водяні павуки, а під самою поверхнею води ковзали з поважним виглядом довгоногі кузьки. Трохи глибше жовто виблискували очима жаби, інколи можна було помітити прудкі тіні їхніх загадкових родичів, що мешкали на самому дні, в намулі.
Мумі-троль лежав на своєму звичному місці (чи радше на одному зі своїх звичних місць), скрутившись калачиком у жовтаво-зеленому моху та обережно підібгавши під себе хвоста.
Насолоджуючись спокоєм, він замислено дивився на воду і прислухався до шарудіння крилець та сонного дзижчання бджіл.
"Кораблик призначається мені, – думав він. – Напевно мені… Мама завжди майструє першого літнього кораблика з кори для того, кого найбільше любить. Щоправда, іноді віддає його комусь іншому, щоб нікого не скривдити. Я собі задумаю: якщо отой водяний павук почимчикує на схід, шлюпки на кораблику не буде, а якщо на захід, кораблик матиме шлюпку, та таку маленьку, що у лапи боязко взяти…
Водяний павук поволі почовгав на схід, і очі Мумі-троля наповнилися слізьми.
Раптом трава зашелестіла, з-поміж її китичок з'явилася Мумі-мама.
– Привіт! – гукнула вона. – Я щось для тебе маю.
Вона обережно опустила кораблика на воду. Він гарно заколисався над власним відображенням і впевнено закружляв водоймою, ніби й не вперше пустився в плавання.
Мумі-троль одразу помітив, що Мама забула змайструвати шлюпку. Він вдячно потерся носом до маминого носа (йому здавалося, наче торкається білого оксамиту):
– Це найгарніший з усіх твоїх корабликів!
Мама і синок сиділи поряд у моху й спостерігали, як галеас гордовито поплив під вітрилами, перетнув болітце і пристав до листка над водою.
Здалеку, від будинку, долинав голос Доні Мюмлі, яка кликала свою меншу сестричку:
– Мю! Мю! Нечемне дитя! Мю-ю-ю! Ти ще прийдеш додому, я тобі намну боки!
– Знову десь заховалася, – озвався Мумі-троль. – Пригадуєш, як ми одного разу знайшли її у твоїй торбинці?
Мама кивнула головою. Вона схилилася над водою і розглядала дно.
– Там щось блищить, – мовила врешті.
– Золотий браслет, твій або Хропсі… – відгукнувся Мумі-троль. – Під водою вони такі гарні на вигляд. Чудова ідея, правда?
– Дуже добре придумав! – погодилася Мама. – Відтепер ми завжди зберігатимемо свої прикраси у брунатній воді. Там вони видаються набагато гарнішими.
На східцях будиночка Мумі-тролів стояла Доня Мюмлі і репетувала так, що аж захрипла. Маленька Мю принишкла у котрійсь зі своїх численних схованок і тихцем хихотіла – її сестриця добре знала про це.
"Вона виманює мене солодкими обіцянками, – думала собі Мю, – а коли я знайдуся, натовче мені боки!"
– Послухай, Мюмлечко! – озвався з крісла-гойдалки Мумі-тато. – Якщо ти так горлатимеш, вона ніколи не прийде.
– Я кричу лише заради заспокоєння власного сумління, – поважним тоном пояснила Доня. – Коли мама від'їжджала, вона сказала: "Залишаю крихітку під твою опіку! Нікому, окрім тебе, не під силу її виховати!" Що ж до мене, то ця кузька не цікавила мене від самого свого народження…