Нарешті Володар підвівся з трону й гукнув:
– Любий народе! Дорогі мої галасливі, безтямні, нерозумні піддані! Кожен з вас одержав виграш, який йому найліпше пасує, і на більше ви не заслуговуєте. Нашою столітньою мудрістю Ми розсудили так: заховати яйця у трьох сховках. Перші сховки – це ті місця, де легко спіткнутися, стрибаючи без пуття, а ще добре вони пасують лінивим, тому ці виграші їстівні. Ще Ми заховали яйця у таких місцях, де їх можна знайти, шукаючи спокійно, методично, розсудливо. Ці виграші призначалися для практичного використання. Що ж до третього різновиду схованок, то знайти їх можна було тільки з допомогою уяви та фантазії. І виграші ці ні на що не годяться! Слухайте уважно, мої невиправні, немудрі піддані! Хто знайшов найдивовижніші сховки, під камінням, на дні потічків, у кронах дерев, у пуп'янках квітів, у власних кишенях чи в муравлиськах? Хто має яйця за номерами 67, 14, 890, 999, 223 та 27?
– Я!!! – зарепетував я з такою силою, аж сам підскочив від свого крику і зашарівся по самі вуха. А услід за мною хтось пропищав: – Дев'ятсот дев'яносто дев'ять!
– Підійди ближче, бідолахо! – звелів Володар. – Перед тобою ні на що не придатні виграші, які вартують свого власника-фантазера! Подобаються?
– Неймовірно, Ваша Величносте, – ледь видихнув я, заворожено споглядаючи свої скарби. 27-й був, без сумніву, найгарніший. Маленький трамвайчик з морської шумки на кораловій підставці для окраси вітальні. На платформі другого вагончика стояла крихітна шкатулка для шпильок. 67-й виграш приніс мені колотило для розбивання бульбашок у шампанському[4], оздоблене гранатами. А ще я виграв акулячий зуб, законсервоване кружальце диму та декоровану корбу від катеринки[5]. Чи можеш, любий читачу, збагнути моє щастя? Уяви собі, я готовий був простити Володареві його некоролівськість, він навіть видався мені цілком добрим Королем!
– А як же я? – почувся голосок Доні Мюмлі (неважко здогадатися, що саме вона виграла за номером 999).
– Люба Мюмлечко! – поважно мовив Володар. – Тобі дозволяється поцьомати Нас у носа.
Доня Мюмлі видряпалася на коліна Королеві, поцьомала його у старого володарського носа, а юрба загукала "слава!", поїдаючи свої виграші.
То було величаве свято! Коли смерклося, по всьому Парку Несподіванок позапалювались різнобарвні ліхтарі, розпочалися танці і жартівливі поєдинки та змагання. Володар пороздавав усім надувні кульки та звелів відкрити велетенські бочки з яблучним вином; скрізь палахкотіли ватри, біля яких піддані варили юшку і смажили ковбаски.
Сновигаючи поміж гостями, я надибав Мюмлю-маму, схожу на велику кулю. Підійшов до неї і, вклонившись, мовив:
– Перепрошую, ви, напевно, Мюмля?
– Власною персоною, – відповіла, сміючись, Мюмля. – Але ж я наїлася! Шкода, що тобі дісталися такі дивні виграші!
– Дивні? – спантеличено вигукнув я. – Що може бути ліпшого за фантастично гарний непотріб! Більшої винагороди годі й сподіватися! – а потім ввічливо додав: – Доня шановної пані отримала, звичайно, головний виграш!
– Це робить честь нашій родині, – запишалася Мюмля-мама.
– То пані Мюмля вже не гнівається на неї? – запитав я.
– Чому б я мала на неї гніватися? – здивувалася Мюмля-мама. – Я на це не маю часу! Вісімнадцять чи дев'ятнадцять дітей помити, вкласти спати, одягнути і роздягнути, а нагодувати, обтерти носи, розрадити і ще мара знає що… Ні, мій юний друже, я ніколи не псую собі настрою!
– А ще пані має такого виняткового брата, – заговорив я знову для підтримання розмови.
– Брата?
– Так, дядько вашої доні, – розтлумачував я. – Отой, який спить, обгорнувшись своєю рудою бородою (на щастя, я нічого не бовкнув про мишок, які мешкають у тій бороді!)
Мюмля аж зайшлася реготом.
– Ну що за доня у мене! Вона тебе надурила! Наскільки мені відомо, жодного дядька у неї немає! Що ж, бувай, піду покружляю на каруселі!
З тими словами вона згребла оберемком стільки своїх діток, скільки вмістилося в її широких обіймах, і сіла з ними до червоного вагончика, у який було запряжено коня в яблука.
– Яка незвичайна Мюмля, – мовив Потішник зі щирим подивом.
На спині коня сидів Верть з дивною міною на рийці.
– Що з тобою? – запитав я. – Тобі невесело?
– Дуже весело! – пробубонів Верть. – Я забавляюся з усіх сил. Ось тільки від кружляння мене млоїть… Так шкода!
– Скільки ти вже кружляєш?
– Не знаю, – на Вертя годі було дивитися без жалю. – Довго! Дуже довго! Вибачте, але я мушу! Може, це єдиний раз у житті мені випало покружляти на каруселі… 0, починається нове коло!
– Час збиратися додому, – закомандував Фредріксон. – Де Король?
Але Володар був зайнятий – з'їжджав з гірки, тож ми пішли, не попрощавшись. Лише Потішник ще зостався. Сповістив нам, що гойдатиметься з Мюмлею на гойдалках до сходу сонця.
На краю левади ми знайшли нашого Гризлика – той спав, зарившись у мох.
– Вставай! – розтуркав я його. – Чому не прийшов по виграші?
– Виграші? – Гриз лик розгублено закліпав очками.
– Твої яйця, – пояснив Фредріксон. – Ти ж мав десять штук!
– Я їх поїв, – засоромлено зізнався Гризлик. – Вас так довго не було, а я нудився…
Дуже мені цікаво, що виграв би Гризлик і хто забрав собі його виграші? Може, Володар приберіг їх для свого наступного столітнього ювілею…
Тато Мумі-троля перегорнув сторінку й оголосив: "Розділ шостий".
– Заждіть хвильку, – попросив Нюхмумрик. – Моєму татові припала до вподоби ота Мюмля?
– Ще й як! – відповів Мумі-тато. – Вони, скільки пам'ятаю, бігали одне за одним і без угаву реготали, до речі й не до речі.
– Він любив її більше, ніж мене?
– Але ж тебе ще на світі не було! – запротестував Мумі-тато.
Нюхмумрик пирхнув. Натягнув капелюха на самі вуха й відвернувся до вікна.
Мумі-тато пильно подивився на нього, підвівся, почалапав до шафи у кутку, довго копирсався там на верхній полиці, а коли повернувся, тримав у лапі довгого блискучого акулячого зуба.
– Ось візьми, – мовив до Нюхмумрика. – Він подобався твоєму татові.
– Гарний, – визнав Нюхмумрик, оглядаючи зуб. – Його можна повісити над ліжком. Татко сильно вдарився, коли бик закинув його рогами на трояндовий кущ?
– Ні, – заспокоїв Мумі-тато. – Потішник гнучкий, наче кіт, та й роги бика були обмотані шматтям.