— Ви забрали доньчині речі?
— Хіба ж це не моє право?
— Я вам не докоряю. Просто моє завдання стало б легшим, коли б я знав, що було серед тих речей.
Трошю обернувся до жінки, і Мегре нарешті побачив її обличчя. Вона виглядала аж надто молодою, як на матір такої великої родини, таких дорослих дітей, як Роза та Анрі. Вона була кощава, худенька, одягнута в чорну сукню, на грудях у неї висів медальйон.
Батьки перезирнулися, діти засовалися на лавках.
— Бачите, ми вже їх поділили… — І не всі її речі вдома?
— Жанна, вона працює в Гаврі, взяла собі її сукню та білизну, вони їй саме враз. А ось туфлі вона не взяла, туфлі їй малі.
— Тепер вони мої! — заявила дівчинка років чотирнадцяти з великим рудим ластовинням.
— А ти помовч!
— Мене цікавлять не стільки самі речі, як усілякі дрібнички. Листів у неї не було?
Цього разу батьки подивилися на Анрі, але той, здавалося, був зовсім не в гуморі відповідати. Мегре повторив своє запитання.
— Ні, — процідив Анрі.
— Жодних щоденників чи просто записок?
— Я знайшов тільки альманах.
— Який альманах?
Анрі знехотя пішов до другої кімнати. Мегре пригадав тепер, що змолоду, коли він сам жив у селі, йому доводилося бачити такі альманахи, погано віддруковані, f. на кепському папері, оздоблені примітивними ілюстраціями. Його здивувало, що такі книги й досі видаються.
На кожний місяць там було пророкування, наприклад:
"17 серпня. Меланхолія.
18 серпня. Не починати жодних справ. Не вирушати в мандри.
19 серпня. Ранок буде радісний, та стережися вечора". Мегре не всміхався, він з найповажнішим виразом гортав подану йому книжку, яку, видно, — читали й перечитувала бозна-скільки разів. Та нічого особливого він не знайшов ні у вересні, ні в кінці серпня.
— Інших паперів ви не знаходили?
Тут мати наважилася підвестися і в свою чергу взяла слово. Відчувалося, що вся родина стоїть за неї горою, заздалегідь схвалюючи її відповідь на питання Мегре.
— Ви й справді гадаєте, що вам треба було приїздити сюди й ставити нам питання? Я хочу, щоб ви мені кінець кінцем відповіли: мою доньку вбили чи не мою? А коли мою, тоді, мені здається, не нам слід надокучати запитаннями, а тим, кому ви даєте спокій.
Атмосфера немовби розрядилася. Чотирнадцятирічне дівча навіть плеснуло в долоні.
— І все це тому, що ми бідні люди, — провадила далі мати, — і тому, що дехто намагається строїти з себе…
— Можу вас запевнити, мадам, що я допитую однаково багатих і бідних.
— І тих, хто вдає із себе багатіїв? І тих, хто строїть із себе знатних пань, хоча їхньому роду до нашого — як куцому до зайця.
Мегре не відповідав, сподіваючись, що вона говоритиме ще. І вона провадила далі, озираючись навколо, немов шукаючи підтримки.
— А ви знаєте, хто вона така, ця жінка? Я ось зараз вам усе про неї розкажу. Коли моя бідолашна матінка вийшла заміж, то парубок, який став її чоловіком, був довгий час закоханий в іншу. Цією іншою була мати Валентіни. Вона мешкала в сусідстві з моєю матір'ю, майже двері в двері. Так от. Рідня цього хлопця й чути не хотіла, щоб він побрався з тією дівкою. Я це кажу, щоб ви зрозуміли, що то була за одна…
Якщо Мегре правильно зрозумів, то мати Валентіни була з тих, на кому пристойні люди не женяться.
— І все-таки вона вийшла заміж, скажете ви? Еге ж. Та вона не спромоглася знайти собі іншої пари, ніж один нероба й пропий-батько! От вони вдвох і породили на світ божий вашу мадам! — Батько Трошю дістав із кишені коротку люльку і натоптав її тютюном із кисета, зробленого із свинячого пухиря.
— Я ніколи не хотіла, щоб моя донька працювала ц жінки, яка, можливо, навіть гірша за свою матір. Коли б мене послухали…
Погляд, сповнений докору, в спину чоловіка. Очевидно, саме він свого часу дозволив Розі піти в покоївки до Валентіни.
— Вона до того ж іще й паскуда! Не всміхайтеся, я знаю, що кажу! Може, їй і вдалося обдурити вас солодкими словами. Та я ще раз кажу вам: вона паскуда, всім вона заздрить, а мою Розу завжди ненавиділа.
— А чому ж ваша донька залишалася в неї?
— Я й сама до ладу не знаю. Досі не знаю. Адже й Роза не любила її.
— Вона вам про це казала?
— Нічого вона мені не казала. Вона ніколи не розмовляла з нами про своїх господарів. А останнім часом вона взагалі з нами ні про що не балакала. Ми вже їй не підходили. Ви розумієте? Ось що зробила ця жінка! Вона навчила її зневажати власних батьків, цього я їй ніколи не подарую! А тепер, коли Роза померла, ця негідниця з'явилася на похорон покрасуватися, хоча за нею вже давно плаче тюрма!
Трошю глянув на свою дружину з таким виглядом, наче збирався втихомирити її.
— В усякому разі, вам не тут належить чинити розшуки! — з притиском закінчила вона.
— Ви дозволите сказати хоч слово?
— Нехай скаже, мамо, — втрутився Анрі.
— В поліції у нас немає чарівників. Як же ми знайдемо злочинця, коли нам невідомо, чому було вчинено злочин? — Він говорив спокійно, чемно. — Вашу доньку було отруєно. Хто це зробив? Можливо, я дізнаюся, якщо мені пощастить установити, чому її отруєно.
— То я ж кажу вам, що ця жінка її ненавиділа!
— Але цього мало. Не забувайте, що вбивство — злочин дуже серйозний. Вбивця ставить на карту своє життя і в кожному разі свою волю.
— Такі пройди нічим не ризикують.
— Сподіваюся, ваш син зрозуміє мене, коли я додам, що з вашою донькою зустрічалися й деякі інші люди.
Анрі, здавалося, зніяковів.
— Можливо, є ще хтось, про кого ми нічого не знаємо. Ось чому я сподівався оглянути її речі. Серед них могли бути листи, адреси, якісь дрібні подарунки.
При цих словах запанувала тиша, всі перезирнулися. Вони неначе питали про щось одне в одного. Нарешті мати сказала все ще з деякою недовірою, звертаючись до чоловіка:
— Може, покажеш йому персня?
Трошю немовби знехочу дістав із кишені штанів великого старого гамана з численними кишеньками, які закривалися на кнопки. Звідти він добув якийсь предмет, загорнутий у шовковистий папір, і простяг його комісарові. Мегре побачив старовинного персня з зеленим камінцем в оправі.
— Я гадаю, у вашої доньки були й інші прикраси?
— В Рози була повна коробка всіляких брязкалець, які вона купувала на базарі в Фекані. Їх уже поділили. Залишився тільки…