— Ви хочете мені щось повідомити?
— З приводу того, що сталося в неділю? Мені навряд чи відомо більше, ніж те, що ви вже знаєте. Ага! Мені пощастило домогтися, що всі нормандські газети, як у Гаврі, так і в Руані, не писатимуть про те, що сталося. Отже, і в Парижі ніхто не знатиме. Повірте мені, це було не так легко влаштувати. Я сам їздив до Руана у вівторок вранці. Вони надрукували повідомлення в три рядки, вказавши, що, певно, йдеться про нещасливий випадок.
Шарль Бессон нарешті передихнув, та комісар не знав, що йому казати.
— Ви добре влаштувалися? — провадив далі Бессон. — Сподіваюся, вам дали гарний номер? Можна гадати, що ви розплутаєте цю прикру історію? Вранці встаєте рано? Може, я б під'їхав до вас, годині о дев'ятій ранку.
— Якщо вам не важко.
— Дякую. Ще раз прошу — пробачте.
Вийшовши з кабіни, Мегре побачив, що Арлетта залишилася в залі зовсім сама. Стіл, за яким вона сиділа, спершись ліктем, уже прибирали.
— Він каже, що йому довелося їхати до Дьєппа.
— Вона вмерла нарешті?
— Вона хворіла?
— Уже років двадцять, коли не тридцять. І все казала, що вмирає. Шарль, певно, радий.
— Він не любив її?
— На якийсь час він поправить свої справи, адже йому дістанеться чимала спадщина. Ви знаєте Дьєпп?
— Дуже мало.
— Родині Монте належить приблизно чверть усіх будинків у місті. Тепер Шарль розбагатіє, але все-таки умудриться втратити й ці гроші в якійсь новій божевільній афері, якщо тільки Мімі його не зупинить, — адже кінець кінцем це її гроші. А вона, як мені відомо, не дасть себе скривдити.
Цікаво: вона казала про все це без злості, в голосі її не відчувалося ні ворожнечі, ні заздрощів, неначе вона розповідала про людей взагалі, бачачи їх такими, як вони є, і судила про них, як про експонати антропологічного музею.
Мегре знову сів напроти неї, натоптав люльку, але не квапився запалити її.
— Ви скажете мені, коли я вам набридну? — промовила Арлетта.
— Ви нібито не поспішаєте повернутися до "Халупки"?
— Ні. Не поспішаю.
— Настільки, що згодні на будь-яке товариство?
Він знав, що річ зовсім не в тім. Почавши розповідати про себе, вона, очевидно, не від того, щоб продовжувати цю розмову. Та в цій великій залі, де погасли вже три чверті вогнів і прислуга давала зрозуміти, що вони всіх затримують, важко було поновити розмову з того, на чому вона урвалася.
— Може, підемо ще кудись?
— Куди? Коли до бару, то там ми ризикуємо здибати Тео, а я не хочу його бачити.
— Ви досі не любите його?
— Ні. Не знаю.
— Ви сердитесь на нього?
— Не знаю. Ходімо. Ми можемо просто прогулятися.
Вони вийшли. Була темна, туманна ніч. Світло ліхтарів, що горіли там і там, розпливалося мерехтливими кругами. І дужче, ніж удень, чувся розмірений шум моря, що віщував шторм.
— Дозвольте мені продовжити допит?
Вона носила туфлі на дуже високих підборах. Через них вона уникала вулиць без тротуарів, особливо вимощених бруком, де боялася викрутити собі ногу.
— Для цього я й прийшла сюди. Рано чи пізно, ви б усе одно мене допитали, правда? Краще вже зі спокійною душею повернутися завтра до Парижа.
З часів молодості не часто доводилося Мегре блукати ось так уночі темними й холодними вуличками містечка в товаристві гарної жінки, і він відчував себе мало не грішником, їм стрічалися лиш нечисленні перехожі, чиї кроки чулися задовго до того, як із темряви виникав силует. Майже всі оберталися вслід цій запізнілій парі; за ними стежили і з-за штор освітлених вікон.
— В неділю, коли не помиляюся, був день народження — вашої матері?
— Еге ж, третього вересня. Вітчим перетворив цей день на щось подібне до національного свята. І не дозволяв, щоб хтось із родини не був на святкуванні. Ми зберегли звичай зустрічатися цього дня в матері. Для нас це стало традицією, ви розумієте?
— За винятком Тео, судячи з того, що ви мені розповіли.
— Еге. ж, за винятком Тео після смерті його батька.
— Ви привезли на цей день подарунки? Чи можна дізнатися, які саме?
— За дивним збігом Мімі і я зробили майже однакові подарунки: мереживні комірці. Моїй матері важко догодити. В неї є все, що вона могла б побажати, — речі рідкісні й дуже коштовні. Коли їй дарують якийсь дріб'язок, вона вибухає реготом, від якого всім стає ніяково. І дякує з перебільшеним запалом. Та вона нетямиться від мережив, і от нам з Мімі спало на думку одне й те саме.
— Ні шоколаду, ні цукерок, нічого солодкого?
— Здогадуюся, що ви маєте на увазі. Ні, нічого цього не було. Ніхто б не наважився подарувати їй шоколад чи цукерки, вона їх терпіти не може. Бачите, моя матінка належить до тих тендітних на вигляд жінок, які віддадуть будь-які солодощі за шматок маринованного чи засмаженого оселедця, солоний корнішон та добрячий шмат сала.
— А ви?
— Я не така.
— Хтось із вашої родини здогадується про те, що колись сталося між вашим вітчимом та вами?
— Чесно кажучи, я не певна цього. Та я ладна заприсягтися, що мати все знала.
— Від кого вона могла дізнатися?
— Вона завжди вміла обійтися без сторонньої допомоги. Даруйте, але мені знову доводиться лихословити: вона завжди підслуховувала під дверима, це її давня пристрасть. Спочатку вона стежила за мною, потім за Фернаном. Вона шпигувала за всіма, хто мешкав у будинку, в її будинку, — в тім числі за метрдотелем, шофером та покоївками.
— Навіщо?
— Щоб знати, що відбувається в її домі.
— І ви гадаєте, що вона Знала про вас із Тео?
— Я майже певна.
— І вона ніколи нічого вам не казала, навіть не натякала? Адже вам не було тоді й двадцяти років. Вона могла б вас і попередити.
— А для чого?
— Коли ви оголосили про свій намір вийти заміж за Жюльєна Сюдра, хіба вона не намагалася вас відмовити? В той час цей шлюб виглядав, як мезальянс. Фернан Бессон був на вершині успіху. Ви жили в розкошах — і раптом виходите заміж за небагатого зубного лікаря, за людину без майбутнього.
— Мати нічого не казала.
— А вітчим?
— Він не наважився. Він почувався винним переді мною, мені здається, його мучило сумління. Думаю, що, по суті, він був цілком пристойною і навіть совісною людиною. Він, певно, був переконаний, що я чиню так через нього. Він хотів зробити мені багатий подарунок, але Жюльен не прийняв його.