Бренн стояла по коліна у густому килимі з імли.
— Дуен Канель, — показала рукою
Duen Canell, Місце Дуба, Серце Брокілону.
Колись Геральт уже бував тут. Двічі. Але нікому не розповідав. Ніхто б не повірив.
Долина, закрита кронами великих зелених дерев. Скупана в імлі та випарах, що били із землі, зі скель, з гарячих джерел. Долина…
Медальйон на його шиї ледь задрижав.
Долина, скупана в магії. Дуен Канель. Серце Брокілону.
Бренн звела голову, поправила сагайдак на спині.
— Пойдзем. Дай ручку, дробка.
Спершу долина здавалася вимерлою. Покинутою.
Ненадовго. Почувся гучний модульований свист, а по ледь помітних сходинках із трутовиків, які спіраллю обростали найближчий стовбур, спритно спустилася струнка темноволоса дріада, вбрана, як усі, в латату маскувальну одіж.
— Cead, Braenn.
— Cead, Sirssa. Va'n vort meath Eithne a?
— Neen, aefder — відповіла темноволоса, міряючи відьми́на очима з поволокою. — Ess' ae'n Sidh ?
Усміхнулася, зблиснула білими зубами. Була надзвичайно вродливою, навіть на людський смак. Геральт почувся незручно і по-дурному, розуміючи, що дріада, не криючись, оцінює його.
— Neen — покрутила головою Бренн. — Ess' vatt'ghern, Gwynbleidd, a vaen meagh Eithne va, a'ss .
— Gwynbleidd? — гарна дріада скривилася. — Bloede caerme! Aen'ne caen n'wedd vort! Tess foile !
Бренн захихотіла.
— Що таке? — спитав відьми́н, розлючуючись.
— Нічого, — Бренн знову захихотіла. — Нічого. Пойдзем.
— Ой, — захопилася Цирі. — Глянь, Геральте, які смішні хатки.
У глибині долини починався справжній Дуен Канель, — "смішні хатки", які формою нагадували величезні купи омели, на різній висоті обліплювали стовбури та крони дерев, і низько, над самою землею, і високо, навіть дуже високо — під самими кронами. Також Геральт помітив кілька більших наземних споруд, куренів із поплутаних, покритих листям гілок. Бачив рух у отворах садиб, але самих дріад майже не було помітно. Було їх значно менше, ніж при його попередніх відвідинах.
— Геральте, — шепнула Цирі. — Ці хатки ростуть! Вони мають листя!
— Вони з живого дерева, — кивнув головою відьми́н. — Саме так мешкають дріади, так вони будують свої доми. Жодна дріада, ніколи, не скривдить дерева, рубаючи його чи пиляючи. Вони люблять дерева. Але вміють зробити так, щоб гілки росли, утворюючи хатки.
— Як гарно! Я хотіла б мати таку хатку в нашому парку.
Бренн зупинилася перед одним із більших куренів.
— Вайдзі, Гвинблейде, — сказала. — Тут почекаєш пані Ейтне. Va faill, дробка.
— Що?
— Вона прощалася, Цирі. Сказала "до побачення".
— Ах. До побачення, Бренн.
Увійшли. Всередині хатки, мов у калейдоскопі, миготіло від сонячних плям, що прослизали і просіювалися через дах.
— Геральте!
— Фрешенете!
— Ти живий, бодай мене! — поранений зблиснув зубами, підіймаючись на постелі зі смеречини. Побачив Цирі, яка вчепилася відьми́нові за стегно, і його очі мало не вилізли на лоба.
— Ти холеро мала! — розверещався. — Я через тебе ледь зі світу не зійшов! Ой, твоє щастя, що встати не можу, а то б дістала як бідний в торбу!
Цирі надула губки.
— Це вже другий, — сказала, смішно морщачи носа, — який хоче мене побити. Я дівчинка, а дівчаток бити не можна.
— Я б тобі показав…, що можна, — розкашлявся Фрешенет. — Ти заразо! Там Ервилл божеволіє. Віци розсилає, труситься зі страху, що твоя бабка з військом на нього рушить. Хто йому повірить, що ти сама дала дьору? Всі знають, хто такий Ервилл і що він любить. Всі думають, що… скривдив тебе на п'яну голову, а потім наказав у ставку втопити! Війна з Нільфгаардом на волоску висить, а трактат і союз із твоєю бабкою через тебе пішов псу під хвіст. Бачиш, що ти наробила?
— Не хвилюйся, — перестеріг його відьми́н, — а то ще кровотечу дістанеш. Як ти тут опинився, так швидко?
— А біда його знає, я переважно був без тями. Влили мені якусь паскудь до рота. Силоміць. Затисли носа і… Сором, псяча мати…
— Завдяки тому, що вони влили, ти живий. Вони тебе принесли сюди?
— Волочили на санях. Я питав про тебе, не казали нічого. Вже думав, що пригостили тебе стрілою. Ти так раптово тоді зник. А тут ти — цілий-здоровий, навіть не спутаний, ще й врятував принцесу Циріллу… Побий мене грім, ти всюди впораєшся, Геральте, завше падаєш на чотири лапи, як кіт.
Відьми́н усміхнувся і нічого не відповів. Фрешенет тяжко закашляв, відвернув голову, сплюнув рожевою слиною.
— Атож, — додав. — А те, що мене не прикінчили, теж, певно, твоя заслуга. Вони тебе знають, холерні дивібаби. Це ти вже вдруге рятуєш мене з нещастя.
— Облиш, бароне.
Фрешенет, стогнучи, спробував сісти, але дав собі спокій.
— З мого баронства гівно зостало, — сапнув. — Бароном я був у Гаммі. А тепер я щось наче воєвода в Ервилла, у Вердені. Себто, був. Навіть якщо викараскаюся якось з цього лісу, то у Вердені для мене місця нема, хіба що на ешафоті. Це з моєї руки і сторожі драпонула ця мала ласичка, Цирілла. Ти думаєш, ми через власну фантазію утрьох рушили до Брокілону? Ні, Геральте, я теж драпав, на милосердя Ервилла міг тільки тоді розраховувати, якби привів її назад. Ну і, врешті, ми наткнулися на клятих дивібаб… Якби не ти, я б у тій ямі здох. Ти знову мене врятував. Приречення, ясно, як день.
— Ти перебільшуєш.
Фрешенет покрутив головою.
— Приречення, — повторив. — Так уже воно мало бути наперед записано, відьми́не, що ми знову зустрінемося. Що ти знову мою шкуру порятуєш. Пам'ятаю, так у Гаммі казали після того, як ти зняв із мене ті пташині чари.
— Це випадок, — холодно сказав Геральт. — Випадок, Фрешенете.
— Який там випадок. Дідько, коли б не ти, я б досі, напевно, був бакланом.
— Ти був бакланом? — схвильовано скрикнула Цирі. — Справжнім бакланом? Птахом?
— Був… — вищирив зуби барон. — Зачарувала мене одна… дівка… Шляк би її трафив… Через помсту.
— Ти, певно, їй шубки не дав, — припустила Цирі, морщачи носа. — На ту… муфту.
— Була інша причина, — ледь зашарівся Фрешенет, а потім грізно глипнув на дівчинку. — Але що тебе то обходить, ти, жовторота!
Цирі скорчила ображену міну і відвернула голову.
— Так, — відкашлявся Фрешенет. — Про що це я… А, про те, як зняв з мене чари у Гаммі. Коли б не ти, Геральте, то я б залишився бакланом до кінця життя, літав би довкола озера і обпаскуджував галузки, дарма сподіваючись, що порятує мене сорочка з кропив'яного полотна, ткана моєю сестричкою із запалом, вартим ліпшої справи. Дідько, як згадаю ту її сорочку, маю охоту когось копнути. Та ідіотка…