— Ти тільки не думай, — муркнула Цирі, тулячись до нього, — що я засну, доки він дійде.
— Тихо, мала. Так. Ішов, ішов, — та й зустрів лиса. Рудого лиса.
Бренн зітхнула і лягла коло відьмина з другого боку, теж злегка притулившись.
— Ну, — шморгнула носом Цирі. — Розказуй, що було далі?
— Подивився лис на кота. Ти хто? — питає. — Я кіт, — відказує кіт. — Ха, — каже лис, — а не боїшся ти, коте, волочитися по лісі сам-самісінький? А що буде, як король виїде на лови? З собаками, з загоничами на конях? Кажу тобі, коте, — говорить лис, — лови — то страшенна біда для таких, як ми. Ти маєш шубку, я маю шубку, ловці-молодці ніколи нас не помилують, бо ловці мають наречених і коханок, а їм лапки мерзнуть і шиї, от і роблять з нас ковніри й муфти для тих дівчат, їм на одежу.
— А що таке муфти? — спитала Цирі.
— Не перебивай. І додав лис: я, коте, вмію їх перехитрувати, маю на тих мисливців тисячу двісті вісімдесят шість способів, такий я хитрий. А ти, коте, скільки маєш способів на ловців?
— Ой, яка гарна казка, — сказала Цирі, ще сильніше тулячись до відьми́на. — Розказуй, а що кіт?
— Да, — шепнула з іншого боку Бренн. — А што кіт?
Відьми́н відвернув голову. Очі дріади блищали, вона злегка відкрила губи й облизувала їх язиком. Ясно, — подумав він. Малі дріади прагнуть казок. Так само, як і малі відьми́ни. Бо і тим, і тим мало хто розповідає казки перед сном. Маленькі дріади засинають, прислухаючись до шуму дерев. Маленькі відьми́ни — прислухаючись до болю м'язів. Коли ми слухали казки Весемира, там, у Каер Морген, у нас теж світилися очі, як у Бренн. Але ж це було давно. Так давно.
— Ну, — нетерпляче обізвалася Цирі. — І що далі?
— А кіт на це: я, лисе, жодних способів не знаю. Тільки одне вмію — скік на дерево. Цього досить, правда? Лис у сміх. — Ех, каже, який же ти дурненький. Забирай свій смугастий хвіст і забирайся звідси, згинеш тут, якщо тебе ловці заженуть. І раптом, ні сіло, ні впало, як заграють роги! Вибігли з кущів мисливці, побачили кота й лиса — та й за ними!
— Ой! — шморгнула Цирі, а дріада раптово поворухнулася.
— Тихо. Та й за ними, з криком, гей же, обдерти їх із шубки! На муфти їх, на муфти! І нацькували псів на кота й лиса. А кіт — скік на дерево, по-котячому. На самісінький вершечок. А пси лиса цап! Ще рудий не встиг згадати якийсь свій хитрий спосіб, а вже був з нього ковнір. А кіт з вершечка дерева нам'явчав і напирскав на мисливих, а вони нічого не могли зробити, бо дерево було високе, що гей. Постояли внизу, повиклинали, на чому світ стоїть, але мусили відійти ні з чим. А тоді кіт зліз з дерева і спокійно повернувся додому.
— А що далі?
— Нічого. Вже кінець.
— А мораль? — спитала Цирі. — Казки мають мораль, правда?
— Ге? — обізвалася Бренн, сильніше тулячись до Геральта? — Што ета — мараль?
— Добра казка має мораль, а зла не має моралі, — переконано сказала Цирі, далі шморгаючи носом.
— Ета хорошая, — позіхнула дріада. — Йосць в ней всьо, што треба. Треба било, дробка, от йгерна на дерево, як тот умний кіт. Не думаць, а зразу на дерево. От и всьо. Жиць. Не здавацца!
Геральт тихо засміявся.
— У замковому парку не було дерев, Цирі? У Настрозі? Замість тікати до Брокілону, ти могла вилізти на дерево і сидіти там на самому вершечку, аж доки Кістрінові не перехочеться женитися.
— Ти з мене смієшся?
— Ага.
— То знаєш що? Я тебе ненавиджу.
— Ой лелечки. Цирі, ти мене вразила в саме серце.
— Я знаю, — поважно підтвердила вона, далі возячи носом, а тоді міцно до нього пригорнулася.
— Спи спокійно, Цирі, — пробурмотів він, вдихаючи її милий гороб'ячий запах. — Спи спокійно. Добраніч, Бренн.
— Dearme, Gwynbleidd .
Над їх головами мільярдами гілок і сотнями мільярдів листків шумів Брокілон.
IV
Наступного дня вони дійшли до Древ. Бренн стала навколішки, схилила голову. Геральт відчував, що мусить вчинити так само. Цирі захоплено зітхнула.
Дерева — переважно дуби, тиси і пекани, — мали по кільканадцять сажнів окружності. Годі було оцінити, як високо сягають їхні крони. Але місця, де могутнє вигнуте коріння переходило у рівні стовбури, знаходилися далеко вище їхніх голів. Вони могли йти швидше, — велетні росли рідко, а в їхній тіні не ховалася жодна інша рослинність, — був там лише килим збутвілого листя.
Могли йти швидше. Але йшли поволі. Тихо. Схиливши голови. Тут, серед Древ, вони були малими, дрібними, неістотними. Незначними. Навіть Цирі мовчала — близько півгодини не озивалася.
А після годинного переходу минули смугу Древ, знову заглибилися в яри та мокрі буковини.
Нежить дедалі більше дошкуляв Цирі. Геральт не мав носовичка, а, оскільки її безперервне шморгання йому обридло, навчив її сякатися в пальці. Це дуже сподобалося дівчинці. Дивлячись на її усмішку та блискучі очі, відьми́н був глибоко переконаний: вона тішиться думкою, що невдовзі зуміє похвалитися новоздобутим умінням при дворі, під час врочистої учти або аудієнції заморського посла.
Бренн раптом зупинилася, відвернулася.
— Гвинблейд, — сказала, відмотуючи зелену хустку, обкручену довкола ліктя. — Хади. Зав'яжу очі. Так треба.
— Я знаю.
— Поведу цябе. Дай руку.
— Ні, — запротестувала Цирі. — Я поведу. Бренн?
— Добре, дробка.
— Геральте.
— Ага?
— Що означає Гвин…блейд?
— Білий Вовк. Так мене називають дріади.
— Обережно, корінь. Не спотикнися! Тебе так називають через біле волосся?
— Так… Дідько!
— Я ж казала, що корінь.
Ішли. Повільно. Під ногами було слизько від опалого листя. Він відчув на обличчі тепло, блиск сонця продерся крізь хустку, що затуляла йому очі.
— Ой, Геральте, — почув він голос Цирі. — тут так гарно… Шкода, що не можеш бачити. Тут стільки квітів. І птахів. Чуєш, як співають? Ой, як їх багато! Безліч. О, і білочки. Обережно, ми будемо переходити річку по кам'яному мостику. Не впади у воду. Ой, скільки тут рибок! Повно. Плавають у воді, знаєш? Тут стільки звірят, ой, ой-йо-йой. Певно, ніде більше стільки нема.
— Ніде, — муркнув він. — Ніде. Тут Брокілон.
— Що?
— Брокілон. Останнє Місце.
— Я не розумію…
— Ніхто не розуміє. Ніхто не хоче зрозуміти.
V
— Здимай хустку, Гвинблейд. Можна. Ми прийшли.