— Порфіророджена Юста... — папа римський насилу вимовив те, що мав сказати, — ...простягає тобі руку свою.
— Тож як? — пойнявся здогадом Гатило.
Лев Перший уточнив, бо головне було нарешті сказане:
— Руку свою й серце.
Великий князь київський засміявсь, але не так, як сьогодні вдень, а зневажливо, не дбаючи про те, образить се римського сла чи не образить.
— Я-м читав колись вашу книгу християнську, — сказав він, раптом посерйознішавши. — Там є така діва Есфір, яку віддали перському цісареві, щоб не зайняв люд ізраїльський.
— Читав єси книги святі?! — мовив уражено Лев.
— Читав єсмь, але-м не взяв хреста собі в пазуху. Нічого з того не буде, — відповів Гатило. — Бо в тому вашому писанні сказано й инче: "Горе тобі, Вавілоне. городе кріпкий!" Видиш, як запам'ятав єсмь оте ваше юдейське письмо. — Й додав удруге: — Нічого не вийде, Леоне. Так і речи сестрі тій імператоровій Валентиніановій.
— Кіріє базилеє! — Лев Перший аж устав з ложа. — Але в письмі святому речено й не таке. В своєму посланні самарянам апостол Павел мовить: "Хочу п'ять слів рікти розумом своїм, аніж цілу копу — язиком". Не сердься, кіріє...
— Кало [35], — відповів Гатило. — Та не сердься й ти, Леоне. Не згадаю, котрий то апостол ваш мовить, але мовить таке: "Перст божий указав Лотові на загибель Содома й Гоморри". А потому ще про Бене Ізраеля:
"Всі, хто біг за ним, наздоганяли його в тіснині гір..."
— Не зрівнюй, кіріє, Рима з Гоморрою та Содомом.
— Пощо ж то?
— На ті городи впав гнів божий.
— А на Рим упав Бич Божий. Гатило знову реготнув, а папа сів на постелю, бо ноги не тримали його.
— Я-м загнав Бене Ізраеля в тіснину, й тепер ваш Бене Ізраель сле мені доньку свою, щоби врятувати його від злого Аммана.
Ввійшов у якійсь невідкладній справі старий кравчий князь Годой, і Гатило вирішив кінчати марну розмову. Він устав, і папа Лев теж підвівся, зрозумівши його натяк.
— Артаксеркса не буде, — сказав Гатило папі й уже русинською мовою кивнув до Годоя: — Покажи йому, кудою йти до городу.
Уранці Гатило прокинувся від незвичного галасу. Хтось кричав і просився пустити його до Великого князя київського, сторожа ж сварилася й не пускала. Тоді чийсь незнайомий Гатилові голос кликнув:
— Княже!.. Княже Богдане!..
Гатило спав одягнений і негайно виглянув. Оддалік стояло двоє можів. Один був у скоряному шоломі воя руського. Богдан запам'ятав його ще з битви Каталаунської. Тоді хтось гукнув: "Стережися, княже!..", й він підсвідоме нахилив голову, важка кована дубиняка прохурчала над ним і влучила в сього воя, певно, русича-земляка. Другий був о тих самих літах, зовні несхожий на воя, а скоріш на смерда. Його похмуре збуджене лице когось нагадувало Богданові, та він не знав, де бачив і звідки знає його, й спитав ратного можа:
— Яку надобу маєш?
Сторожа, бачивши таке, розняла списи й пропустила обох можів до Великого князя київського. Можі підійшли й уклонилися, торкнувшись витолоченого морогу. Одна рука ратного була й досі на перев'язу. Другий спитав:
— Не признаєш, княже?
Й тільки тоді Гатило раптом упізнав його похмурий погляд. Се був смерд з Городища під Білгородом.
— Упізнав єсмь, — відповів князь — Кличешся Людотою. Добре пам'яття маю.
— Я також маю, — відповів Людота. — їв бо-м тобі землю, роті ходивши.
Він розв'язав довгий згорток ганчірки, який тримав під пахвою, глухо брязнуло залізом об залізо, й писнуло срібне руків'я меча.
— Візьми, княже Гатиле, сей меч і вдар ним камінь дикий.
Гатило взяв і покрутив його в руках:
— Для чого?
— Вдар!
— Намислив єси чари якісь?
— Ні.
— То для чого ж?
— Удар! Осе тобі й камінь.
Людота, вже мало схожий на того безвусого ковальчука, якого вперше й востаннє бачив Гатило літ тому з двадцять п'ять, приніс важезну каменюку, що вросла була в землю неподалік Гатилової полотки, й гупнув нею перед самі ноги князеві:
— Вдар!
Здогад кольнув Гатила по серці, й він подивився на меч у своїй руці. Довге лезо мало посередині гарний рівний хребець і лищало проти вранішнього сонця ясними гранями. Залізне вруччя було виздоблене кованим сріблом із золотими посмугами. На булавиці горів полум'ям ясний камінь-кривавець.
— Удар! — сказав знову Людота. Тоді зозирнувся. Навколо посходилося душ із двадцять боляр і можів, які з бісиками в очах стежили за незвичайною пригодою. Коваль раптом сказав: — Або ж ні, не вдаряй! Дай котромусь можеві, хай ударить.
Він недбало забрав меч із Гатилової руки й дав його Войславові.
— На зуперша ти, боляринеї Вдар сей дикий камінь.
— А як зламлю? — засміявся велій болярин Войслав.
— Ударяй!
Турицький вельміж блимнув на Гатила, тоді на зібраних і простяг руку.
— Ліпий меч... Вельми ліпий... Але ж йой!
Він зважив його на дісниці й задумливо похитав головою. Тоді підняв мечило й гахнув ним об гранітний кругляк — тільки іскри зашкварчали.
— Вдар ще, — сказав Людота-коваль. Войслав розчепірив ноги, підняв меч обома руками й аж хекнув.
— Ану, ти, — мовив Людота, подаючи важку оружину здоровезному воєві.
Той двічі вдарив мечем, і за другим разом сталеве лезо мало не випорснуло йому з рук.
Людота подав Гатилові:
— Вдар, княже, тепер ти.
Гатило, звеселівши, поплював на руку, замахнувся й кресонув раз і вдруге. Іскри сипонули з дикого каменю джмелями. Людота гукнув:
— Розійдіться!
Люди позадкували, Гатило вдарив утретє, й почувся жалібний дзвін. Півмеча відбилось і загрузло кінцем у землю. Князь Богдан потримав уруччя й кинув його додолу, зневажливо блимнувши на коваля.
— Пожди, княже Гатиле, — стримано мовив Людота, бо той уже зробив крок до своєї полотки з прапорцем на версі. — Тепер ось осей.
Він дістав з ганчірки інший меч і підніс Гатилові, тримаючи обома руками.
Великий князь київський узяв оружжя. То був меч зовсім непоказний, як перший, чорне вруччя хрестом мало старі мідяні колодочки. Навіть булавиці не мав. Єдине — був довший і ще важчий за того. Темне лезо меча відливало взорочними доріжками, які крутились, і закручувались бубликом, і знову розпліталися по всьому полотні металу.
— Вдар, — сказав Людота.
Гатило подивився на невищерблене лезо, махнув рукою й ударив. Меч відскочив од каменя набік. Богдан узяв його міцніше й знову вдарив. Сердиті джмелі гранітних іскор полетіли вусібіч, а князь рубав і рубав дикий валун. Люди помалу сходилися колом і стежили з затамованим подихом.