Гатило спав в одній полотці з недужим сином і його пестуном, але князів та боляр приймав у посиротілому наметі Вишатиному. Тут усе ще жило й дихало його героїчним побратимом, і хоч старий конюший лишився спати вічним сном у землі Галльській, Гатило знав, що дух його тут, у полотці, й лишав йому на ніч страви та питва, щоб Вишата міг тішитися земними радощами. Й пекуча думка, що сам оддав побратима в жертву всесильному й примхливому Юрові Побіднику, потроху тупилася й холола в серці тихим смутком неминучості. Й лише раз по раз перед очима виникали сумні очі Вишати й у вухах, мов живе, лунало його останнє слово, просте й не всім зрозуміле слово "Вельми...", яке він мовив своєму князеві, йдучи на певну загибель в ім'я Русі та її ратного кумира...
На п'ятий день після взяття Медіоланума, коли воїнство чекало, що скаже його улюблений вождь і куди махне мечем своїм, Богдан Гатило зібрав князів, боляр, воєвод і тисяцьких і довго розпитував кожного, які втрати в полках, скільки поранених, скільки коней добрих і скільки харчів та полону везе кожен чільник. І ніхто не наважився сказати Великому князеві, що ополчення, зокрилене перемогами, прагне вперед, що на два дні легкої путі стоїть беззахисний Рим, стольниця стольниць.
Богдан розпустив усіх, у Вишатиній полотці лишився тільки сивовусий чубатий князь Годой, котрий єдиний з-поміж наближених умів розмовляти з Гатилом. А Гатило знову чекав, що луганський князь поведе мову про талів. Годой уже кілька разів казав йому про них, особливо за молодшого брата короля Бургундії — Гагні, князя Троцького. — "То ж є твій шуряк, Гатиле. Чи личить нам зобиджати родичів?" Богдан мовчав і нічого не відповідав на ті закиди.
Сього разу Годой спитав інше: власне, те, що непокоїло всіх воїв.
— Допоки сидіти-ймемо тут, Гатиле? Речи й покажи нам мечем своїм — і вся рать злине туди, куди каже меч твій. Ти ж сам се відаєш.
— Відаю, — відповів задумано Гатило. — Відаю, та...
Він збиравсь одкрити Годоєві свої думки й подуми, може, вперше після тієї лютої січі на далеких Каталаунських полях, і Годой боявся дихнути, бо знав, що зараз почує найсокровенніше. Та в сю мить зайшов до полотки велій болярин турицький Войслав.
— Княже, — сказав він, — чолом тобі латинці...
— Де вони? — спокійно, мов те його мало обходило, спитав Гатило.
— Тутки, край річки. Такі латинці, що я-м і не видів досі. Клобук у старійшого золотий, у камінні...
Годой схопився, незважаючи на свої п'ятдесят шість літ, і вибіг з намету. Гатило непоспіхом послідував за ним. У березі коло човнів і лодь стояла барвиста купа римських слів — душ із двадцять. Гатилові навіть здалося, що він бачить серед них і жону. Та то було невірогідно, на такій відстані важко щось вирізнити, а ще серед римлян у їхній довгій одежі мало не до п'ят.
Він знову зайшов до полотки й сказав Войславові:
— Пришибіть слів у городі. А коли не хочуть — то тут, у полотках.
Велій болярин Войслав, убраний по-турицькому в білі, мережані по боках чорними снурками ногавиці, підперезаний червленим широким опоясом, у білій безрукавій гуньці, з-під якої виглядала вишивана сорочка, з дорогим мечем при боці, чемно вклонився Великому князеві, якому був рівний у літах, і швиденько почимчикував униз виконувати його волю. Войслав уже не раз і сам бував Гатиловим слом у різноличні язики й приймав у себе не одних та знався на прийманнях незгірше за самого Великого князя, й Гатило останнім часом подумував, чи не зробити Войслава старим конюшим або кравчим [26] '. А в його місце, звичайно, посадити посадника з-поміж київських боляр. Войслав був би втішений, і держава б зміцнилася міццю Великого князя. Богдан робив такі перестановки вже не раз і не десять, і його двір у городі стольному був повний урядцями з далеких і ще дальших волостей.
Войслав добре тямився на новому ділі. Він запропонував слові римського імператора відсісти в затишних мармурових хоромах у городі Медіоланумі, що високо здіймавсь над річкою тесаними кам'яними мурами. Й до кожного приставив двох служок. Служки знались на латинській мові, але дехто з них мав удавати, ніби нічого не розуміє. Й увечері того самого дня він розпитував їх, що вони чули й що бачили в дорогих гостей...
Сол володаря світу, римського імператора, сидів на прохолодній кам'яній лавиці в хоромі колишнього коміта Медіоланума Юнія й думав тяжку думу. Він здавався старішим за свої п'ятдесят п'ять років, глибокі зморшки зорали йому високе чоло й залягли двома борознами коло вуст. Сірі стомлені очі дивилися на розпис межи вікнами світлиці й нічого не бачили, бо слові випала найважча в його житті місія, подібної він ще не знав. Навіть позаторішня "рать" на вселенському соборі в Ефесі здавалася проти сього справжньою забавкою, хоч там фанатичні монахи ламали своїм супротивникам кістки, а Діоскор топтався Флавіанові чобітьми по животі. На нього зараз, мов на святого Петра, дивився цілий Рим, уся імперія, сол же не бачив ні виходу, ні порятунку. Завтрашній день може стати першим днем великого суду й останнім днем Риму. Й історики напишуть відверто й безжально, що того суду не міг запобігти він, посланий сюди імператором і всіма вільними громадянами столиці світу.
Се був намісник святого Петра на землі, пастир усієї християнської церкви папа римський Лев, якому Валентиніан Третій доручив схилитися в ноги перед страшним завойовником Аттілою.
Папа висидів у порожній світлиці, не встаючи з мармурової лави, до другої варти. Та коли й пішов спати в розкішне ложе з шовковими простиралами, заснути не міг. Щойно стуляв повіки, й перед очима вставав небачений, а тим ще більш загадковий і таємничий гун. Він увижався папі Левові низеньким і присадкуватим, довгоруким і кривоногим калмиком із вузенькими й розкосими вічками й жовтим обличчям. То було щось на межі сну й марення, вранці голова в папи розколювалась од болю, й він, покликавши до себе одного зі служок, приставлених Войславом, спитав:
— Пощо цісаря твого звуть усі... Бичем Божим?
Служка вільно розмовляв латинською мовою, бо сам був походженням авзонець [27]. Але він не одразу второпав, що вимагає папа.