Повернувши коня до того місця, де на нього допіру напали, Великий князь, не злазячи, підібрав свою кольчугу, знайшов і меч, аж тоді до нього прискакало троє руських боляр і троє можів.
Гатило, важко сапаючи, натягав металеву кольчугу.
— Вишату сюди! — крикнув він, і всі шестеро погнали коней на правий край січі, де разом зі своїми комонниками рубався перший вельміж землі Руської, якщо не прийняв у груди широке лезо римського меча або ядучу стрілу візігота.
Але конюший досить швидко пригнав свого коня. Гатило не встиг вимовити й слова, як Вишата крикнув:
— Комонних на правий!
Князь подивився туди, де гримотіло залізо об залізо між супротивними лавами римлян і русичів, і махнув рукою в протилежний бік:
— Усіх готів Ардаріка, й Видимира, й Велімира, й Тодомира — на лівий край!
— К-куди? — не зрозумів Вишата. Він прийшов просити підмоги, а Великий князь велить забрати від нього й тих, хто ще тримається. — Не встоїмо! — крикнув він в обличчя Гатилові, та той сердито махнув мечем знову-таки на лівий край і сам погнав коня в той бік.
Візіготи рубалися як шалені, й полки князя Годоя ледве стримували їхній натиск. Між плескатими, схожими на полумиски, бронзовими шоломами візіготів то тут, то там мигтів шолом із короткими ріжками. То конунг візіготів Теодорік надихав своїх райтерів.
— Готи! — кричав він хрипким, але дужим голосом. — Сини божого народу! Не зганьте меча дідів своїх, які не відали поразки!.. Готи! Нам бог послав міжніх супротивників! Хай се надихне вас на славну побіду! Готи!.. Сини божого народу! Супротиву нас б'ються тигри! Будьте ж левами, готи, сини народу, обраного богом! [24]
Гатило здалеку бачив Теодоріка й упізнавав його й по рогах на круглому шоломі, й по довгій рудій бороді, та туди годі було протиснутись крізь завали вбитих і поранених, між якими дзвеніло залізо, лунали крики, зойки, прокльони та нестримна лайка багатьма мовами. Гатило не носився подібно до готського конунга між лавами своїх воїв, а встрявав до бійки там, де лава починала вгинатися. Можі, запалені прикладом і силою свого вождя, наче забували про люту втому, хоч рубалися від самого ранку, а вже сонце схилилось до лісу на західньому боці широкого поля, й мечі їхні підіймалися вище, й з грудей вихоплювались дужчі крики й дошкульніші Слова супротиву двожильних візіготів.
Незабаром примчалася кіннота Ардаріка, Тодомира, Видимира й Велімира. Остроготи стали пліч-о-пліч із русинами, й деревлянами, й сіврами, й чубатими косаками, й візіготи конунга Теодоріка негайно відчули се на собі.
Ардарік, здибивши свого розпашілого чорного коня перед Гатилом, крикнув, махнувши на захід:
— Там погано, княже!
Але Гатило мовби й не почув його застереження. Що наворожили вчора відуни, те мало статися, та не можна стояти склавши руки, бо Юр Побідник, і Перун, і Дажбог не мають милості до тих, хто ховає груди свої від ворожого меча.
Гатило поторкав груди. Ранка від проклятої стріли ще дужче боліла. Належало б її перев'язати, та бракло часу, він погнав на правий кінець поля боронного. Ледве знайшовши там свого першого помічника, він майже силою відтяг його назад. У Вишати була розрубана ліва щока й кров збігала на кольчугу й за ковнір. Він раз у раз обтирав її лівою рукою й стріпував.
— Коли попруть, іти-ймете попід отим лісом. Не забув єси?
Вишата знову провів долонею по щоці, витер кров об волохату гриву свого гнідого жеребчика й нічого не відповів.
— Не ймеш мені віри! — сказав Гатило й з осудом подививсь у вічі своєму побратимові. — Так треба, Огняничу!
Се звертання мовби додало Вишаті сил, і він тільки й сказав:
— Вельми…
Вельми важко було стримувати вдвічі меншою силою закуті в залізо легіони римлян, се Гатило бачив і знав, але щастя ратне дається не тільки тому, хто дужчий, а й хто вміє вирвати його в січі...
— Коли попруть — пришли нарочитого! — сказав Гатило й помчався знову туди, звідки щойно прибув. Сонце било просто в спину князеві, й він гнав коня на свою власну тінь, довгу й стрибучу. Між двома ратями — римською й готською — пролягло вільне поле, зрідка всіяне трупами. Теодорікові готи валчилися тепер очима до сонця, й Гатило в думці подякував Юрові Побідникові, що підказав йому перегнати сюди полки Ардаріка та інших остроготських князів. Але як буде там, на тому краї луків, на римському кінці?
Дві стріли водночас уп'ялися князеві в бік і в руку, й він лівицею висмикнув їх, строщив у жмені й шпурнув додолу. Повз нього скакав на буланій кобилі молодий між, і Гатило спинив його:
— Куди?
— Від князя Годоя до Вишати!
Гатило, не розпитуючи, з чим послав його князь Годой, крикнув, передужуючи клекіт бою:
— Видж там, де є... — він запнувся, тоді таки доказав: — Де є княжич Юрко!
Нарочитець погнав далі, та на підході до римського бойовища його вразила в ліву скроню дика стріла. Богдан же сікся насупроти двох здоровенних молодих візіготів. Йому ніяк не щастило вибити своїм києм меч бодай в одного. Тоді другий або розкриється, або ж одступить убік і теж знайде свою смерть. Нарешті-таки впорався з обома. Вищий зачепив мечем товариша й не зміг нанести точного вдару. Гатило махнув києм — тільки ребра в гота хряснули. Другий загаявсь і теж дав руському князеві змогу замахнутися, й то була його остання в житті помилка, бо в раті, в кривавій січі не можна роззиратися на всі боки й дивитись, де хто й коли та як віддає кумирам душу.
Сонце вже торкнулося найвищих дерев за Марною. Руські, й луганські, й сіврські, й остроготські князі знали, що надходять останні хвилини їхньої переваги над візіготами, що побіда лишиться тому, хто зможе скористатися з сих останніх хвилин, і напирали з решти сил на негнучкі лави супротивника. Бо коли насупиться ніч, усі знову стануть рівними, й готи більше не страждатимуть від помилки, якої далися, дозволивши розвернути себе очима проти сонця.
Теодорік теж добре се розумів і ще з більшим запалом гасав на цибатому змиленому жеребці й закликав синів божого народу сміливіше бити й гунів, і їхніх проклятих робів, зрадників Ардаріка, Тодомира, Видимира та Велімира.
Кілька сотень Ардарікових стояло підковою навколо тих, що смертно вчепилися один в одного, й закидало готів стрілами. Готи з-од задніх лав відповідали лучникам, і над головами в ратників носилися хмари стріл. Богдан одійшов убік. Тут стояти було просто безглуздо, кожної миті могла влучити дика стріла, він же мусив подивитись, що діється там, на протилежному, західному краї боронного поля, коло римлян.