Сі слова молода жупаниця мовила з останніх сил, далебі, крикнула в вічі руському князеві. Гатило махнув на неї рукою, й можі, що віддалік стояли за дверима, схопили її й потягли надвір. Жупаниця ледь упиралась, і не тому, що хотіла зощадити ще хвилю життя, а через те, що мала на собі вузьке й довге, майже до п'ят полоття, яке спутувало їй ноги й не давало широко ступати. Й жоні зрадника, й нащадкові його, й усьому родові до четвертого коліна, як того вимагав закон руський, належала смерть, і всі те знали, й жупаниця теж, і ні в кого воно не викликало сумніву й вагання, й ніхто не припускав якоїсь іншої думки.
Гатило виглянув у вікно. Се мало статися не тут, у захопленому римському городі, а десь ген за високими мурами, й троє можів уже виводили жупаницю розвідним мостом у чільні ворота.
Князь крикнув Орестові:
— Біжи напини!
Болярин здивовано блимнув на свого володаря й потрюхикав у двері. Гатило ж, коли в світлиці не лишилося нікого, тихо зашептав:
— Даруй мені, Боже, й ти, Дажбоже, й ти, Морано-меснице. Заради Яролюба переступив єсмь покон ваш...
Увечері до лойової свічки Гатило сидів і переказував двом ябедникам своїм — Костанові й Русичеві — ябеди до воєводи латинського Еція та до готського конунга Теодоріка. Дяки-ябедники сиділи кожен за окремим писалищем і тримали по розгорненому листі пергамену поперед себе.
— Костане, — сказав Гатило, — пиши римськими письменами: "Непереміжний Аттіла, небом поставлений над землею своєю цар і повелитель усіх людей її, а такоже греків, і римлян, і готів, і бургундів, і франків, і даціян, і всіх язик, що суть під небом, речу до конунга візіготського, роба свого ускоклого. Речу тобі: був єси робом моїм і тако буде. Якщо ж поможеш робові Міровоєві вскочити від мене в землю свою, такоже робові невірному Сватоплукові, звелю припнути погане падло тіла твого до хвоста коня мого й тягати степом". Начертав єси?
— Готово є! — відповів Костан.
— Тепер уп'ять римськими письменами.
Костан умочив писало в тетрамен і підвів очі на Великого князя. Гатило заходився переказувати той самий початок і, коли злічив усі свої титули й достойності, сказав:
— "Міжному ратеводцю Ецію Аттіла рече: "Якщо ти споможеш роба мого Теодоріка-конунга воями, чи кіньми, чи оружно, чи ще як, то бути голові твоїй кромі плечу". Написав єси?
— Ще... — відповів ябедник, не встигаючи за князем, і почав повторювати вголос те, що писав: "...чи ще як... то бути голові твоїй кромі... кромі плечу..."
— Тепер сам начерти до царя латинського, по тому прочетеш мені.
Костан сипнув на вогкий пергамен жменю дрібного піску, струсив додолу й пошкріб писалом у рідкому сивому волоссі. Такі вроки Гатило давав йому не вперше, однак же вельми нелегка то річ догодити Великому князеві. Костан раптом уявив собі обличчя пихатого воєначальника Еція, в якого колись слугував за письмовця. Римлянин обов'язково порве сей згорток цупкого пергамену, як робив завше, коли йому не до смаку виявлялася чиясь ябеда.
Він кілька разів умочав писало в каламарик, і тетрамен щоразу висихав. Нарешті Костан вималював перше слово. "Аттіла", й усе пішло швидко й плавно.
Тим часом Гатило почав наказувати Русичеві ябеду до Борислава, свого намісника всієї Мізії, й Дакії, й Сірмії:
— Пиши: "Гатило, Великий князь київський..."
— Яким письмом? — перепитав ябедник. Гатило подумав.
— Пиши руськими четними різами. Якщо трапить до рук татських, аби не розчитали суть... "Гатило, Великий князь київський, і всієї Русі самодержець, україни Сіврської, й Дерев..."
Закінчивши ябеди, Гатило наказав трьом слам збиратись удосвіта в далеку путь трьома поїздами. Й уранці, щойно сли рушили, як до світлиці Гатилової вбіг між приворітний:
— Княже, готи!
Гатило спершу подумав, що готи зненацька з'явилися під стінами городу Бауракорума, та між сказав:
— Сли готські моляться видіти тебе. Князь посміхнувсь:
— Уводь.
По хвилі двоє кремезних і ще досить молодих русявців з рудими й геть однаковими довгими бородами вклонилися Гатилові до землі. Один з них, певно, сол, щось мовив, і Гатило тільки тоді здогадався, що не покликав перекладача.
— Костана сюди! — гукнув він у прочинені двері. Й коли ябедник увійшов, кивнув до гота, щоб казав свої віншування. Той самий рудобородий почав заповіщатися:
— Герцог фон Дітліб! — і вдарив себе п'ястуком у груди. Тоді вдарив товариша по плечі й сказав: — Райтер Отокар Бітерольф. Христом богом конунг візіготів Теодорік Рудобородий шле братові своєму зичення довгих літ і двадесять жеребців скакової породи.
Гатило мимоволі засміявся на такі зичення й подумав, що всі готи, певно, рудобороді. Але то не мало стосунку до справи, й він заходився пильно слухати готських слів. А діждавшись кінця, кивнув можеві, що заглядав у двері, й щось шепнув йому на вухо, коли той підійшов. Між поволі видибав у сіни, а далі загуркотів чобітьми по мармурових сходинах.
Увечері слам було влаштовано пир, як і належить за руським локоном, бо сол завжди лишається слом, хоч би які вісті він приніс у пазусі. Пирувальники зібралися на відкритій терасі колишнього комітського дому, на колонах та під арками горіли яскраві римські смолоскипи, які майже не кіптюжили, за столом лилися вина й меди, їлись прості й вишукані страви, мовилися здоровиці. На городських же стінах також ні на мить не згасали вогні. Між визубнями кам'яних мурів полискували бронзові, залізні та скоряні шломи й різниці сторожі. Під стінами ж ізсередини городу та поза городом миготіли вогні руського стану й заливали непевним сяйвом усю долину до самого лісу на горі.
Місяця травного
У римському стані панувало напруження. Старий, увінчаний лаврами багатьох перемог воєвода Ецій знав, що настала його пора: або він здолає нарешті Аттілу, або ж Західня Римська імперія, зшита з багатьох клаптів і чужорідних тіл, перестане існувати. Третього рішення не було й вороття — теж. Під оружжя стало все здатне до бою ополчення римське, полки всіх підвладних і залежних язиків. Разом із військом імператора Валентинівна були войовничі готи, й се теж багато важило.
Головне полягало в тому, щоб не дати Аттілі з'єднатися з військами вандальського короля Гейза. Сполучені полки римлян і візіготів ударять спершу по головних силах Аттіли, що встиг захопити всю Північно-Східну Галлію. Тоді з тилу гунів припруть залізні тагми константинопольського імператора Маркіана, й якщо ласка Георгія Побідоносця та святого Димитрія Побідника буде на боці християн, культурній Європі судилось існувати й надалі: підвалини сторіччями будованої цивілізації лишаться непохитними во славу істинного бога римських та грецьких патриціїв. І тоді вже нічого не варто буде знищити, змолоти вандалів, які захопили споконвічні римські колонії в Європі й Африці, й повернути їх одвічним володарям.