— Кров Сікура б'ється в моє серце. Але я-м стара, мої руки вже не годні ні до чого. Тепер його кров битиме й у твоє серце. А ти ж єси молода й дужа й маєш багато літ попереду.
То було справді страшне, те, що казала Ойда, й невістка дивилася на неї, мов приворожена, зовсім упритул, і не могла відвести погляду від її очей.
І коли трохи згодом рипнули двері й увійшов єпископ Ратарій, вона й його слова сприйняла так само. Вбраний у довгу фіалкову сутану й фіалкову шапчинку на голові, опасистий єпископ сказав:
— "Хто піде за Христом, той не має ні вітця, ні матері, ні братів, ні сестер", — так рече в посланні свому апостол Лука.
Гримільда ж думала своє. Хто сказав сі слова вустами Ратарія? Брат Гано? Чи свекруха? Вона почергово глянула на єпископа, тоді на стару Ойду й тремко зітхнула В голові їй усе переплуталося, й не могла нічого ні втямити, ні розібрати. Й на думку спало схоплене колись у божому хоромі, чому вона тоді не надала ніякого значення. "Й чути стало плач у городі Рама — плакала Рахіль і ніяк не могла втішитися..." Вона не знала, що то за Рахіль, не знала й городу такого, та се було з того ж таки Святого письма й стосувалося воно її, тільки її.
Гримільда, розтуливши вуста, гарячкове дивилася поперед себе й нікого не бачила.
Вранці вона дала себе взяти й везти до королевого хорому, де відбулося сватання за руським, та готським, та лужицьким звичаями, а коли над землею її дитинства впав перший сніг, вона була вже в стольному городі Кия. Вуста Гримільди, які стулилися того дня в далекому сільському теремці, й очі її, які висохли того ж дня, так і лишалися всю дорогу, й вона їхала, мов заціплена, й настирливі слова морозили їй схололе серце: "Й чути стало плач у городі Рама — плакала Рахіль і ніяк не могла втішитися..."
Таку й побачив її Великий князь київський Гатило. Перед ним стояла не Гримільда, а та, колишня, Ясновида-княжна, що на все життя запала йому в душу...
В ЛІТО 448-Е
— Не мав Христос плоті, яко плоть людська, злилось-бо воєдино в ньому тілесне та божественне.
Так сказав Єутихій, архімандрит царгородського монастиря, й оголосився супротиву патріархові всії церкви християнської Флавіана, й мав друзів у лиці веліміжного Хрисафія-євнуха та самого імператора.
Й скликав патріарх Флавіан собор малолюдний, і нарекли Єутихія єретиком, але вбити не могли, прислав-бо Хрисафій на спомогу йому ратників. І став на бік Єутихія Діоскор, архієпископ олександрійський, і вбоявся засилля кліру єюпетського папа Лев, і потяг руку за патріархом Флавієм.
Була-бо то рать не за бога нашого Ісуса Христа, але змагання за волость: хто візьме гору — константинопольська чи ж єюпетська знать веліміжна.
В ЛІТО 449-Е
Й знову писав ябеду Лев, папа римський, імператорові Теодосієві Другому, й паче ж Пульхерії всеміжній, знавши про її зненависть до євнуха Хрисафія. Й скликав імператор новий собор в Ефесі місяця серпня в 8 день, і прозвали люди собор той татським.
І зібрався в Ефесі ввесь клір верховий і всі єпископи — й грецькі, й латинські, й єюпетські, й кричали сторонці Діоскора та Єутихія:
— Навпіл рубайте тих, котрі речуть: "Христос має. два єства!"
Й удерлися мнихи числом тисяча, й вів їх чернець Варсума, й почали бити сторонців патріарших Флавіанових, і ховалися єпископи під столи, й витягали їх, і знову били, нотаріям же єпископським переламували пальці. Й повержений був Флавіан, і сам Діоскор топтав його черевіями своїми. На сторожі ж стояла рать Хрисафієва. Й зріклися всі єпископи слів своїх, і прокляли Флавіана й заслали його в країни дальні, й замучили там.
І сів на столі патріаршому паки єюптянин, ім'ям Анатолій, і сидів літ 9.
У те ж літо видав конунг візіготський Теодорік дочку свою за сина велійого жупана вендського Гейза, й стало замир'я межи готами й венедами.
В те ж літо, місяця сніжного в 28-е, перемогла Пульхерія ворога свого первійшого Хрисафія й узяла всю волость у руки свої. Й то був удар по товстосумах єюпетських, і правити стали товстосуми константинопольські.
Пульхерія ж, убоявшись людності царгородської, яка надто запально змагалася в битвах божих, розпустила партії циркові. Й прикликала знову готів-аріан стерегти лад у Константиновому городі, бо чернь царгородська, раніш зоружена, стала небезпечною. Й здружилася Пульхерія з вождем готським Аспаром, мав-бо під рукою многих готів та инчих варварів, а такоже грецьких можів та воєвод.
В ЛІТО 450-Е
Минула зима, минула й ще одна, й коли втретє над заборолами городу Києвого знову закружляли метелики першого снігу, перед очі всії Русі самодержця Богдана Гатила стало нове сольство. То були велії можі Гейза, що правив Іспанією й Африкою.
— Готи, Велій ксьондзе, — сказали сли, — стали купою з Римом і хочуть ковтнути нас.
Гатило довго розмовляв зі слами Гейза, довго обмірковував усі сторони справи. Ся справа останніми десятиріччями сплуталася в такий тугий ковтун, що його можна було тільки відрубати.
Колись венди, яких остроготи звуть вендлами, римляни ж вандалами, а також племена свевів, тобто славів, та галинів, знаних іноземцями як алани, жили обабіч Райни. Готи, прийшовши з полунічних Скандінавських земель, прогнали їх і частково підкорили. Ті, що не хотіли миритися, перейшли через Райну до своїх родичів галлів, раніше ще звойованих римлянами, а пізніш подались на той бік Піренеїв — до Іспанії. "Там, — писав про них готський історик Йордан, — згадували вони все те зло, яке їм заподіяв король Геберік, прогнавши з рідної землі. Так розповідали їм батьки їхні". Великим жупаном сих слов'янських народів був тоді Радогость. Римлянам пощастило за допомогою готів розбити Радогостя й узяти його в полон, але роком пізніше, в літо 407, слов'яни подолали Піренеї й засіли в Іспанії. Все складалося на краще, місцеві жителі з обіймами зустрічали їх, бо рабство римське, холодне й бездушне, не давало людям жити.
Тоді Рим нацькував на них інших варварів — візіготів, щоб їхніми руками повернути собі іспанську провінцію. Але імператор Гонорій 411 року накликав тих готів на свою голову. Варвари, слов'яни та готи не перегризли одне одному горлянки, як того сподівавсь імператор. Валларій, конунг візіготів, і досі вагався, з ким вести війну, хоч уже чотири роки сидів в Аквітанії. По тому минуло ще чотири роки, й нарешті Валларієві пощастило пересварити слов'янських володарів Галиції, Турингії та Вендії. В одній сутичці між ними готи викрали жупана Предівоя й відіслали його в Рим імператорові Гонорію. Але на тому й кінчилася та рать. Валларій помер, і на його стіл був обраний конунгом Теодорік, між дужий і нестрашимий.