— Не личить синові Гатила...
Й раптом заболіло серце. Заболіло вперше в житті. Перед очима пропливли картини давно забутої юності, й виразно, дуже виразно, мов навсправжки, він побачив затуманене обличчя русявої чорноокої жінки, майже дівчини, яку кохав колись і якої не дала йому доля. Він зашилив руку в пазуху собі й потер долонею те місце, де щойно озвалося серце, й тер доти, доки біль ущух. Було шкода сина, старшого сина Данка, й теж, мабуть, уперше в житті.
Богдан сумно всміхнувся й устав. Доки серце не кольне, людина й не згадує, що воно в неї є в грудях. А таки ж є... Він підніс угору ту руку, якою допіру тер серце, й гаряче проказав:
— Дай йому. Боже, тверду дісницю й холодний розум. Я-м завинив проти нього — хай ліпше на мені окошиться...
Й озирнувся, відчувши, що хтось мовчки стоїть у дверях. То був старий конюший Вишата. Князева молитва вразила його, й було трохи незручно, що став свідком тих сокровенних слів.
— Там... — сказав Вишата. — Хладівой. — І махнув рукою за глуху стіну світлиці.
Гатило вийшов услід по ньому, хоч личило б сидіти й чекати гостя тут, у теремі. На княжому дворі було душ із півсотні можів, убраних у куці жупанчики та вузенькі, об нозі, гачі, й Богдан би й так упізнав, що то венди, навіїь коли б Вишата й не казав йому. Можі були при повнім оружжі, закурені й стомлені. З гурту виступив молодий між у розшитій золотим галуном кацавейці й підійшов до Богдана:
— Чест Вельому ксьондзові Гатілі!
Й легко вклонився.
То був, напевно, Хладівой, син жупана з верхнього Дунаю, й Гатило кивнув йому.
— З такою раттю прийшов єси брати город Київ? — пожартував він, і юнак знітився.
— Не, пане ксьондзе! Неї Пришед єсмь о помоц волати.
— Що є стало?
— Ойтєц муй помрл єст.
— Жупан Хладівой?
— Так, пане ксьондзе, муй ойтєц...
Юнак був русявий, дуже русявий, аж Богданові здавалося, ніби волосся в нього, що спадало аж до пліч, вигоріло на сонці. Але руки мав великі й міцні, певно, такі руки вміють тримати меч.
Він повів хлопця до хорому, Вишаті ж наказав розмістити можів Хладівоєвих на спочин. За вечерею жупанич оповідав йому свої пригоди. Сиділи тільки втрьох — вони двоє та Вишата. Старий конюший за ввесь час не промовив і слова, хоч і слухав дуже пильно й пив разом із ними.
На верхньому Дунаї, власне, між витоками сієї річки та річки Райни, де починається земля латинців, коїлося недобре. Конунг Теодорік, володар готів, намислив чинити кови. Коли раптово помер зверхник тієї землі жупан Хладівой, Теодорік посіяв ворожнечу між його двома синами: Хладівоєм та Міровоєм. Стіл мав обійняти старший, а готський конунг підіслав якогось райтера, й той нашептав молодшому братові Міровоєві: "Якщо ти не забереш столу вітцевого, твій брат Хладівой уб'є тебе. Він просив конунга Теодоріка о поміч проти тебе, щоб забрати твою частку вітчини, а тебе звести".
Нерозважливий Міровой негайно обложив брата в батьківському домі й тримав облогу сім день, аж поки люди почали падати від спраги, бо колодязя в дворищі жупановому не було. Хладівой ледве врятувавсь утечею з вірними людьми й ще дві сідмиці блукав горами та лісами. Міровой же переслідував його по п'ятах. А коли дісталися Нового Лугу, який там називають Нови Лунг, а готи кажуть Нівлунг, або ж Бургундія, то стало відомо, що Міровой уже сидить на вітцевому столі сам.
— І страхає мене, Велій ксьондзе, же якби-м я вернувся, стяв би мені голову. Проше о помоц, панє ксьондзе!
Богдан мовчав і тільки дивився на миготливий язичок товстої свічі на заставленому тарілями столі. Звичайно, Теодорік — старий і лукавий лис, і се Богданові давно відомо. Готський конунг сьогодні скаже одне, а взавтра зовсім інше, й клястиметься, що то суща правда, й спробуй-но впіймати його на шпаркому. Але Гатило ще не вирішив, як йому чинити в сьому випадку й що сказати молодому жупаничеві, який прийшов до нього зі скаргою на конунга та на свого рідного брата.
— Сидіти-ймеш тут, у мене, поки що. Там видно стане, — відповів невизначено Гатило й заходився розпитувати про все, що чув і що бачив Хладівой, блукаючи світами. Жупанич видався балакучий і довірливий, і Гатило подумав, що се саме ті риси, яких не повинен мати володар, але змовчав. Хто ще зна, який той другий брат, молодший, Міровой.
Хладівой розповідав про римлян, чиї сли дуже часто проходять через його вітчину, не інакше, як замислили нові кови з Теодоріком, і Богдан узяв се собі на карб. Доведеться вирядити латинам у гості ще кількох послухів, ті, що є там, не впоруються. Згадував жупанич про якогось Змія Горянина, який мав незліченні скарби, тоді їх утратив і сам наклав усіма своїми головами, а голів було троє. Гатило слухав тих теревень і думав про своє, аж раптом нашорошився й потер спітніле чоло. Хладівой удруге за сей вечір згадав про Новий Луг Бургундський.
— Відаєш, пане ксьондзе, кто там крулєм єст?
Богдан кивнув.
— Так має той круль Гунтер сестру вельми лєпу, ктора зовеся Гримільда. Бардзо єст лєпа! Такей жони єще-м не видів. — Жупанич намагався вживати й русинські слова, які знав, і виходило в нього "не бардзо лєпо". — Не чув сси такей Гримільди? Так ото єї монж, між, убив тего Змія Горянина й забрав єго злото, й стребро, й вшистко. А тоді й єго, тего Сікурда, альбо ж Сікура по-нашому, такоже хтось убив. І тепер тота кобєта, жона тота лєпшайша, ходи в черному. Вдова! Але ж яка лєпа, яка красна! Видів єси, пане ксьондзе, таку?
Та Гатило вже нічого не чув і не слухав. Йому раптом знову привиділась ота молода чорнобрива русявка, кращої за яку не бачив, одколи й живе. Відтоді минуло дев'ять років, як вона пішла на добровільну смерть — у жертву кумирам за гріхи дітей своїх. Як то буває дивно в житті! Сьогодні вдень, щойно йому згадалася княгиня Ясновида, земля їй пухом, як Вишата повідомив: Хладівой. Між сими двома людьми ніби й нема ніякого зв'язку, та руські кумири все знають і все відають...
— І коли?
— Цо, пане ксьондзе?
— Речу: коли завдовілася та княжна?
— Гримільда? Тому літ уже три або чтери. Її по-нашому звут Гріма, Грімніца. Бардзо лєпа жона є, пане ксьондзе, бардзо лєпа. Лєпшайша!
Більше Гатило нічого не розпитував. Поряд мостився Вишата, який усе знав і все відав, хоч і, як завжди, мовчав, і не хотілося при ньому розпитувати. Але й усю решту вечора, й цілу ніч Великий князь київський думав за ту далеку землю, в якій ніколи не був, і за короля Гунтера, якого не бачив, але про якого чимало знав; і за його братів, і за ту теж небачену сестру їхню, яка могла бути б йому дочкою.