І врешті гаркнув до Вищати:
— Пощо й ти стоїш, наче-с прийшов на мій похорон? Ще-м не вмер і не так сплоха вмру. Ти чув єси? Йди речи отим-го, нехай забираються під три діди!
— Кому? — спитав старий конюший.
— Кому?! — гаркнув ще дужче Гатило. — Тамтим, слам! Слам хрестатим поганим!
Вишата тупцювався на місці, не наважуючись іти, бо те, що казав Великий князь, видавалося незвичним.
— Що... ректи? — протяг Вишата.
Годой наважився й собі втрутитись:
— Не ліпо мовиш, Великий княже... То сли й... Що ректи їм?
Гатило люто подивився на Годоя, немовби він в усьому був винний, і сказав трохи спокійніше старому конюшому:
— Речи: Великий князь уже все відає й так, без них, і нехай зразу ж збираються й сідлають.
— Проти... ночі?
— Йди!
Вишата розгублено пошкрібся п'ятірнею по зарослій потилиці й неквапом пішов униз, під гору, де стояла полотка слів. Годой чекав — зараз Гатило мав сказати те, чого досі ще не зрік, бо все дотеперішнє, й усі слова, й усі лайки не йшли в ніяке порівняння з тим, що мало бути сказано й таки буде сказано. Та Великого князя київського немов на сон зморило. Він сидів на важкому дубовому стільці з бильцями, якого возив у всі походи, сидів, намотавши на кулак свого довгого шпакуватого оселедця й сперши голову на той кулак. У наметі вже майже смеркло, й Годоєві здавалося що Великий князь заснув. Але то тільки здавалось. Коли Богдан Гатило отак сидів нерухомо, накрутивши косу на кулак, усі знали, що зараз ні розмовляти, ні навіть ворушитися не можна. Перше слово має сказати він сам, і Годой боявся, що те слово почнеться приблизно так: "Осе ж видиш? Не я-м тобі рік? Не на моє хилиться?.." Й тоді вже вороття не буде.
Але Гатило промовив зовсім не те. Коли в світлій продухвині полотки з'явилася кремезна присадкувата постать Вишати, Гатило спитав:
— Рік єси?
Старий конюший кивнув.
— Що... єси рік?
Тепер самим киванням відбутись не можна було, й Вишата знайшов одне-єдине слово, яке б дало відповідь на князеве домагання.
— Взавтра.
Тобто Вишата на власний розсуд змінив наказ Великого князя. Гатило тільки мугукнув, і Годой не втямив до пуття, що той звук означає.
Вранці здивований украй консул Максимін квапливо лаштувавсь у дорогу. Він усю ніч не стулив ока. Як повернеться в Константинополь і що скаже йому євнух Хрисафій?
І вже вкрай розгубився старий Максимін, коли раптом прийшов учорашній мовчун, стрижений під калачик, і мовив йому одне лише слово каліченою грецькою мовою:
— Йди.
— Куди? Куди йти? Геть? — перепитав консул. Мовчун кивнув рукою в бік червоної полотки, що височіла на горбі.
— До Аттіли?
Мовчун нічого не відповів, але його мовчання могло означати тільки одне: гунський цар змінив свій незрозумілий гнів на ще менше зрозумілу ласку й погодився прийняти сла.
Максимінові з хвилювання тряслися руки й ноги, коли він давав наказ розсідлувати вже посідлані коні й розпаковувати імператорські дари. Навіть коли виголошував уставні слова привітання гунському цареві, вуста йому незвично шамкали. Великий князь сидів на дубовому стільці, як і належить володареві приймати вітання сла іншого володаря, й досить прихильно слухав, аж Годоєві не вірилося, що вчора ще він шалів і лаявся на цілий стан. Сивобородий консул, ударивши йому чолом, уручив імператорські харатії й побажав багато літ здоров'я й благоденства Аттілі й усьому царському сімейству.
Тлумач Викула швидко переклав слова консула, й Великий князь київський не спиняв його, як минулого місяця. Коли той скінчив тлуми. Гатило сказав:
— Статії замир'я оддавно зрішені. Але не суть сповнені. Ускоків греки повернули не всіх. Як же явили сте ся мені, не сповнивши всі статії замир'я?
Викула тут-таки, на власний розсуд, навіть не допитавшись консула Максиміна, почав заперечувати, що, мовляв, в імперії не лишилося жодного втікача з землі Скіфської.
— Всіх їх видано, господарю, — впевнено закінчив він. Гатило лагідно всміхнувся, від чого в Годоя по спині полізли мурашки, й майже весело завважив:
— За таку наглу лжу тобі, робе імператорів, належало б метнути камінь на в'язи й утопити тебе в осьому каламутному Дунаї.
Запала тиша, й у сій моторошній тиші несподівано гримнув могутній голос Великого князя:
— Та я шаную права сольства!
Викула зблід і страхливо позадкував до гурту, мало не збивши з ніг юного ритора Пріска. Максимін стояв і не знав, що йому робити, бо тлумач сам розмовляв із царем гунів, не перекладаючи своєї мови.
— Русичу! — гукнув удруге Богдан і, коли ябедник прибіг, наказав йому: — Дай-но сюди свої злічіння!
Ябедник дістав з широкого рукава товстий сувій і простяг Великому князеві. Та той наказав:
— Чети сам!
Русич заходився трохи гугнявим голосом виспівувати імена й чини тих ускоків, які зрадили свого господаря й утекли під руку грецького царя:
— Олаф, готський .воєвода з двадесятьма можами й челядниками. Михаїл, руський болярин грецької віри з челядниками числом семеро. Харалампій, такоже воєвода й малий болярин землі Сіврської, а віри грецької, сам…
То були здебільша всі християни, які втекли до греків, і Русич читав довго й нудно, Викула ж мусив перекладати Максимінові. Й коли список вичерпався, Гатило, навіть не глянувши на Викупу, сказав до Вишати:
— Сього русина жени в потилицю, бо немає гірше, як змія в пазусі або ж перевертень у господі.
А до Максиміна звернувся сам грецькою мовою:
— Поїдеш зі мною. Й він теж, — кивнув на молодого ябедника Пріска. — Рушати-ймемо зараз. Мої харатії до грецького імператора мати-ймеш у стольному городі.
Й устав з дубового стільця й рушив у вировисько ратників, які вже сідлали коні й перегукувалися між собою. Всі князі руські, й сіврські, й деревські, й усі велії та малі боляри, що були присутні на розмові зі слами, подалися за Великим князем. Гатило покликав велійого болярина турицького:
— Войславе!
— Речи, княже, — відгукнувся болярин. Се був могутній чорнявець Гатилових літ, убраний так, як належить туричеві: в білі вовняні ногавиці, мережані по боках чорним снуром і підперезані широким червоним опоясом, у білу вишивану сорочку й так само білу безрукаву гуньку, розстебнену на всі патички.