— Господарю! — писклявим голосом заволав євнух. — Богоподібний імператор зітне мені голову... То землі ромейські: й Паннонія, й Сірмія, й Фракія...
Гатило застережно підніс руку, й гладкий євнух так і лишився з роззявленим ротом.
— А ще речи свому богопомазаному імператорові, нехай відтепер сле послів до мене не простих євнухів і не воїв-латників, а можів славних і в великій шані при дворі сущих.
Богдан Гатило махнув рукою й повернувся до послів спиною. Вишата широко всміхався. Коло намету стояло душ із десять великих і малих боляр, і Гатило теж усміхнувся своєму старому конюшому:
— Не забув єси по-грецькому, Вишато? Старий конюший протяг:
— Тро-о-охи...
— То я — так чи не так?
Вишата ще ширше й якось розважно всміхнувся. Гатило пошукав очима навколо й гукнув до котрогось із-поміж наймолодших боляр:
— Годоя приведи.
Юнак побіг, і незабаром Годечан був коло Богдана.
— Гукав єси... — понуро мовив Годой, бо Великий князь лінькувато роздивлявся дарунки, що йому прислав ромейський імператор Теодосій Другий.
— Гукав єсмь, княже. Взавтра їдеш до царя-городу Константинополя.
— Я-а? — Годой мимовільно лапнувся за оселедець, який висів з-під сивої смушевої шапки. — Мене слеш? Гатило пильно глянув на луганського князя й зітхнув:
— Тебе.
Се не дуже в'язалося з усім тим, що останнім часом виникло між Великим князем київським і Годечаном. Вже понад рік між ними точилася суперечка. Сі незгоди ховались корінням у давні часи їхньої молодості, тепер же раптом спалахнули з новою силою. Годечан дуже запальна, мабуть, запальніше, ніж належало, переконував Великого князя в тому, що треба нарешті пустити в Руську землю грецького єпископа. Цар-город відколи наполягає — Гатило ж нічого виразного ні старому патріархові, ні теперішньому Флавіану не відповів. Дійшло до того, що на вмовляння Годоя Великий князь витяг з піхов меч і замахнувся. Коли б і Годой витяг меча — невідомо, чим би все скінчилось.
— Підеш ти, княже.
Мовби між ними нічого й не сталося.
— Ти й... Орест. Якраз обоє рябоє. Вішайте на себе всі хрести, які лиш маєте, й гайда.
В останніх словах знову почулися колючки, й Годой стримано посміхнувся. Правду речуть греки на нас: варвари, для яких нічого святого нема.
Богдан гукнув за полотку:
— Русичу!
Звідкись одгукнувся бас:
— Га-а...
Й незабаром прийшов ябедник [13] Русич.
— Пиши! — наказав Великий князь, і той дістав з княжої полотки тетрамен і пергамени й став навпочіпки коло Гатилового стільця.
— По-якому?
— По-грецькому. Пиши: "Я, великий цар Аттіла, володар усіх земель і язиків..."
Годой стояв і слухав, як Гатило перелічує свої землі, й йому було прикро, що саме він мусив узавтра їхати з сим до грецького імператора. Й водночас ніби й радісно, бо вперше побачить християнський світ і храми тому богові, в якого повірив ще хлоп'яком і якому офірував свою душу...
Й те, що він побачив у Візантії, вразило його, хоч відчуття роздвоєності не полишало ні на мить, скільки й їхали до Гему-гори, й за Гемом, і навіть у самому царі-городі Константинополі. Паннонського жупана ж Ореста все те не обходило, хоч він теж вірував тому самому богові й носив у пазусі хреста.
До імператора їх запросили наступного дня по приїзді, й то було досить дивно, бо правила двірцевого звичаю вимагали, щоб посли нудились в очікуванні й трепеті бодай кілька днів. Обличчя в імператора видалося Годоєві надзвичайно бліде й втомлене. Особливо зблідло воно після того, як Годой дав йому свою ябеду, писану на вовчій шкурі. Володар християнського світу нічого не сказав гунському слові, й від того було ще прикріше. Годой картав у душі й Гатила, який усе те понаписував, і себе, що згодився везти сюди й завдавати таких прикрощів сій гарній людині, геть укутаній у червоні та золоті полоття:
Прикро вражений, Годечан навіть не встиг до пуття розгледіти імператорові хороми. Та тут йому став у пригоді євнух, із яким їхав аж з Дунаю сюди. Він мав доступ скрізь і сам запропонував свої послуги. Годой щиро вклонився йому — чуйній людині завжди радий, і даремно він так холодно тримався з сим приємним чоловіком усю дорогу.
Євнух так і сказав Годоєві:
— Не зміг єси й увидіти все ліпство хоромів нашого святого імператора, архонте?
— А так, — погодився Годой.
— То ходім, я тобі все покажу, архонте. Хто зна, чи мати-ймеш удруге таку путь до столиці світу...
Він водив його по царі-городі, вірніше, не водив, а їх носили в зручних ношах четверо чорних, як головешки, людей, і євнух усе показував і про все розповідав архонтові з далекої варварської країни.
— Вельми добрий єси, келіоте, — розчулено сказав йому князь Годой першого вечора, коли вони прощалися біля палацу, відведеного гунським послам. Євнух, скромно схиливши очі долу, відповів:
— Християни смо, архонте. Господь бог заповів нам бути з одверзтим серцем до ближнього.
Наступного дня євнух повів Годоя в палац святого Константина, й луганський князь був просто ошелешений красою й розкошами хорому. Він мовчав, але його хвилювання проступало незвичайною блідістю на його виду. Коли підійшли до величезного золотого іконостаса в одній з великих світлиць, Годой став і не міг зрушити з місця. Відусіль на нього дивилися суворі й лагідні водночас очі святих подвижників, і великомучеників, й архангелів, і Діви Марії, й самого Ісуса в усіх видах — і малятком на руках матері, й юнаком коло білих, мов сніг, овечат, і старшим отроком, який владно показує фарисеям та книжникам на вихід з божого храму, й у колі апостолів, і розп'яття, й воскресіння з мертвих. І все те в золоті й сріблі, в незвичайної краси мереживі, й усе сяє незліченними барвами самоцвітів. Найдужче ж потряс Годоя образ маленького Христосика. Таке крихітне, безпомічне, а в очах світиться недитяча мудрість. І надто ж оті пальчики, які стулилися в знакові святої трійці. Годечана так вразили ті ніжні й мудрі пальці, що його, людину, яка на своєму віку перебачила й вогонь, і воду, й тисячі смертей, і сама завдавала іншим людям смерть, і не десятьом, — його раптом пойняло приємним морозом, і з очей мимохіть побігли гарячі сльози. Сивий, бритоголовий носак, вождь косаків, стояв і плакав, і сам того не помічав навіть. І тихо проказував молитву, яка допіру народилася в його серці.