Він швиденько змотав линву на руку й потяг коня за собою. Але кінь і не зрушив, стояв, знесилено повісивши голову додолу. Тоді Адаміс розмахнувся линвою й уперіщив його по мокрому крупі. Кінь ступив кілька кроків і знову став. Адаміс почав лупцювати його щосили, й тварина потрохи вийшла з оціпеніння, закивала головою й побігла підтюпцем. Хлопець не відставав і, коли кінь уповільнював ходу, знову бив його линвою по крупі й по ногах:
— Іо!.. Іо!..
Богдана тіпало, й він ледве тримався в слизькому сідлі й нічого не питав, отрок же гнав коня навпростець луками, й гнав, напевно ж, до Дарниці...
Київський князь пролежав у сьому малесенькому городищі два тижні — після крижаної купелі в нього почалась пропасниця. Коли ж могутня плоть узяла гору над хворобою, Богдан просидів ще тиждень, не маючи змоги повернутися додому.
Дарницький малий болярин Судко доглядав свого зверхника мов рідного сина, хоча батьком і не годився Богданові, бо був усього років на десять старший. У красну болярську світлицю, куди поклали хворого, тричі на день уносили залізну жарівню, повну червоного дубового вугілля, й се було необхідно його простудженим легеням. Коли ж Дніпро закувсь і відкрилася санна путь, Богдан попрощавсь із Судком. А вже коло ґанку спитав:
— Де твій роб?
— Котрий? — здивувався болярин.
Богдан відповів просто:
— Той.
І Судко зрозумів, про кого йдеться.
— Адаміс? А де ж є? В стайні або десь у кліті чи в оборах.
— Скільки віна дав єси за нього?
— Скільки? — Болярина така цікавість починала дивувати, й він о всяк випадок накинув ціну: — Десять гривен.
— Пощо так дорого?
— Бо грек! — не розгубився Судко.
— Скільки літ сидить у твоєму домі?
— Та скільки? — зам'явся той. — Молодий ще...
Богдан махнув рукою, тоді вклонився господареві за звичаєм і пішов до саней і до можів, що приїхали по нього з городу Києвого.
Того ж таки вечора він прислав нарочитим тивуном у Дарницю десять нових блискучих гривен.
— За того роба, що вирятував нашого князя, — сказав тивун Маас.
— За грека? — потяг був Судко, та зрештою схаменувся й махнув рукою: продешевив, хоч міг злупити з київського князя й більше, та вже коли Гатило сказав, то так і буде.
— Забирай, — мовив він тивунові. — Зараз гукну.
Пізно ввечері привіз тивун Адаміса до княжого двору й повідомив про се Богдана.
Незабаром юний роб стояв у порозі й м'яв шапку в руках. Одягнений був не в тій баранячій гуні, в якій запам'ятав його князь на березі Дніпра, а в подертій сірячині. Скупий болярин навіть на гуню хлопцеву завидів.
— Одіж маєш? — спитав Богдан.
Адаміс поторкав себе за поли:
— Маю.
— Maace! — гукнув князь, одчинивши двері. Тивун прийшов.
— Дай йому гуню добру.
— Дам, — відповів циганкуватий Маас, теж колишній роб, і зник за дверима. В наріжній світлиці панувала тиша, аж доки Маас повернувся з новою гунею, жовтою, як молоде дубове лико, потороченою червленими лиштвами.
— Се хай від мене буде, що-с мене порятував.
Адаміс уклонився й узяв одежину.
— Тепер іди собі.
— Куди? — вихопилося в хлопця.
— Куди хіть маєш.
Адаміс, од натури балакучий, пожартував:
— Якби на мою хіть, то подався би-м додому, в греки.
— Вільний єси, — повторив князь. — Вільний єси йти, куди маєш хіть. Хоч і в греки.
Молодий роб стояв і мовчки дивився на нього своїми великими чорними очима, не віривши в те, що бачив і що сам чув, аж се почало дратувати князя. Він раптом запитав:
— Хреста маєш?
— Кого? — не второпав Адаміс.
— Хреста, речу, за пазухою носиш?
Адаміс мовчки витяг з-під горлянки товсту сирову нитку, на якій блиснув чималий золотий хрестик.
— Пощо питаєш, княже?
— Питаю, та й годі...
Грек так і стояв, тримаючи в руці знак своєї віри, й тільки коли в сінях рипнули двері й зачулися важкі кроки кованого черев'я, він укинув хрестик за пазуху, зиркнув назад і проказав тихим голосом:
— Хай спасе тебе діва Марія, княже.
— Га? — здивовано перепитав Богдан.
Адаміс підійшов, і князь не встиг і спам'ятатися, як хлопець поцілував йому колючі поробошні — спершу один, а тоді й другий.
Богдан гидливо відступив назад, і в сю мить одчинилися двері, й до світлиці ввійшов луганський князь Годой. У нього були червоні щоки й червоний ніс, певно, від їзди на морозі, він спершу потер долоні, тоді торкнувся правицею підлоги. Кивнувши в бік Адаміса, який і досі стояв навколішки, поспитав:
— Що то є за отрок?
Богдан посміхнувся й по хвилі сказав:
— Речи тому отрокові, що чоломкати поробошні не до лиця є.
— Чого се маю рікти йому? — здивувався Годой. — Речи сам, коли спіткав єси таку нагоду.
— Він твоєї віри, — засміявся Богдан. — Погомони.
— Хто єси? — спитав Адаміса Годой. — Грек?
— Грек.
— То встань, коли-с грек. На сій землі ноги не чоломкають.
— Він — князь, — устаючи, завважив Адаміс і, помулявшись трохи, вийшов, тримаючи нову гуню під пахвою. Коли ж двері по ньому зачинилися, Годой сказав:
— Пощо так, княже Богдане? Як я приходжу в гості, ти мислиш про віру нашу?
— Грецьку, — нагадав Богдан, а тоді ще й поправився: — Юдейську.
— Пощо є так? — не звернувши уваги на ту шпильку, повторив Годой.
— Не відаю.
— То й я не відаю, але на те виходить... А чи не є то знак?
— Чи не маєш хоті, княже Годечане, за мою душу собі святого заробити?
Годой пильно подивився на Богдана, не второпавши, чи той жартує, чи каже без посміху.
— Пощо ж мовчиш?
Годой сказав:
— Ти-с Великий князь витичівський.
— Єсмь князь київський. У Витичеві сидить брат мого діда.
— Чув єси, що рече отрок той?
— Чув єсмь, — одповів Богдан. — Я-м опростив його. За опрощення можна чоломкати й поробошні.
— А ти б чоломкав?
— Я? — здивувався Богдан. — Я єсмь князь.
— Відаю, — замислено проказав Годой. — Отрок сей те саме рік.
— То й що?
— Князь є від бога, Богдане. Ти єси Великий князь і маєш те чути.
Богдан пройшовся світлицею туди й назад і знову став коло замороженого віконця.
— Був єси в греках, княже, маєш відати.
— Русини — то не греки.
Годой зневажливо засміявся:
— Дай русинам бога — й вони стануть такими самими. Й скажуть тобі: "Князь — від бога".
Київський володар підійшов до столу й линув у кухоль меду зі дзбанчика. В нього був добрий настрій, і розмова якось мовби стороною обминала його.