Лосько дивився на мертвого здалеки, не наважуючись підійти.
— Хто його? — прошепотів він. Людота випростався й пошкріб кружка підстрижену потилицю.
— Не відаю...
Тоді зозирнувся й почав оглядати сліди навколо забитого.
— Трава вже встала, — проказав Людота. — Мабуть, зночі його... або вчора.
Потім він таки знайшов те, що шукав, підвівся й пішов, не розгинаючись, якимось лише йому видимим слідом.
— Ступали двоє в поробошнях.
Він показав спершу один слід, потім, на сажень чи трохи менше праворуч — другий. Се були сліди різного взуття, проте кожне мало посередині скоряний ремінчик, якими прив'язують остроги комонники.
— А де ж коні?
Людота зітхнув і випростався.
— Десь мають бути... хіба там, у гаю.
Вони пішли слідом й незабаром, на превеликий подив Лоська, побачили кінську підкову. Людота, тричі плюнувши на всхід, підняв її й майже крикнув:
— Наша!
— Та ні! — недовірливо заглянув йому в руки Лосько.
— Таки наша! — підтвердив старший. — Терпугом обшкрібає кузнь лише коваль Стоян. І шипи його.
Сховавши підкову за пазуху, Людота подався в бік лісу. Тут сліди копит було видно добре. В одному вибалку коні тупцювалися, можливо, саме в сьому місці вбитники підняли жертву на сідло. Далі сліди йшли в берег і зникали в очеретах.
— Принесли його з-за Яропіні, — зробив висновок Людота.
— Й що робити-ймемо?
— Не відаю.
Хлопці повернулися до нава, глянули на нього скоса й бігцем побрались у бік Городища.
Ворота, як завше вдень, були широко розчинені, й хлопці проскочили їх, та біля кузні під самим гостроколом Людоту гукнув коваль Стоян:
— Коней треба кувати.
— Скільки?
— Трьох.
Людота кивнув головою й побіг далі, товариш захекано кинувся вслід йому. Проминувши кілька хатів, вони спинилися коло старцевої хижі.
— Діду! Діду, чуєте?
Вийшла старцева невістка, підтикана й із позакасуваними рукавами вишиванки.
— Чого волаєш? — спитала молодиця. Руки в неї були в тягучому тісті.
— Хіба дідо не є?
— Є, — відповіла невістка. — На вгородці. Огородець був за хатою, й хлопці подалися туди. Старець походжав між вуликами-колодками, ввесь білий і сорочка до колін, із мережаним подолом, і ріденьке довге волосся, й довга густа борода з вусами, ознака мудрості й влади над своїм родом.
— Діду! Там нав лежить... — притишеним голосом повідав Людота.
Старець прикрив довбанку солом'яною стрішкою й підійшов ближче.
— Де?
— Там, — показав рукою ковальчук і витяг з-за пазухи підкову. — Знайшов єсмь коло нава.
Дід покрутив підкову з усіх боків.
— Виділи сте, хто?
— Не виділи смо, — відповів юнак. — Лише підкова наша.
— Дай сюди — насіпався дід і сховав підкову за пазуху. — Речеш, на нашій леваді?
— На нашій, діду.
— Може, на білогородській?
— Таки на нашій племінщині.
Старець помацав підкову й зітхнув:
— Чия?
— Дайте, я спитаю коваля Стояна.
— Цить! — раптом засичав старець, й очі його стали колючі, мов голки. — Щоби сте не прохопилися нікому! Зуміли сте?
— Зуміли смо, — відповів Людота, й Лосько теж підтакнув.
Старий знову поторкав підкову й наказав Людоті:
— Піди поклич Юрія. Він за вигоном у балці косе. А ти сиди тут, зумів єси?
— Зумів єсмь, діду, — страхочинно прошепотів Лосько.
Людота, минаючи можів двір, заглянув через засіку. Між Гліб сидів на ґанку й мов зумисне дивився на Людоту. Хлопець присів і попід засікою чкурнув далі. Юрій і справді косив траву в балці, й незабаром вони вдвох стояли перед старцем, а коли сонце схилилося до вечірнього пругу, взяли киї й подалися туди, де вранці знайшли вбитого.
Юрій мав літ із тридцять, був похваткий і дужий орач і, як і всі смерди, носив волосся, стрижене кружка, під макотер, яке прикривав сивим ягнячим клобуком. Людота теж не поступався йому силою й спритністю. Вони взяли нава за негнучкі руки й ноги й, подолавши зо пять гонь, сховали в густій траві на білогородській леваді. Та потім на них раптом напосілося душ із п'ять. У темряві було годі розпізнати, хто то є, але не малося жодного сумніву, що напасники — з Білого городу. Побиті й ледь живі Людота з Юрієм приповзли до старцевої хати десь опівночі й розповіли все. Вранці ж мрець лежав на тому місці, де його знайшли Людота з Лоськом.
І повідомив про се старця не хтось інший, як сам городищенський між Гліб. Він сказав дідові:
— Не ліпо так, старче. Хотіли суть твої смерди перекинути нава на чужу племінщину, щоб не платити вирного. Не ліпо є так. Коли знайдено вбитого — шукай межи своїх смердів забійцю. Якщо ж не хочеш, старче, шукати...
— То не наші його вбили, сам відаєш, може Глібе.
— ...тоді плати вирне, — мов і не чувши старця, докінчив своє між. — Вісім гривен серебла.
Цілий наступний день старець ходив лихий і тільки смикав бороду. Ввечері ж, на сільській вирі, сказав:
— Усе те вчинив Велімир. Мовив тоді наш старець городиський Мовчан: "Не даваймо князеві Юрового меча!" Так не послухали його буйні голови. Чи то чинно, щоб село, чого не знати ради, платило вирне за чужі гріхи! Знайшли, бач, на вашій племінщині!.. То й що з того?
Людота, який трохи оклигав після побоїська, ховався разом із іншими отроками за старцевою засікою й слухав, а наступного дня пішов до кузні й спитав коваля Стояна:
— Який то є Юрів меч?
Коваль спідлоба глянув на отрока:
— Де чув єси про нього?
— Ввечері дідо казав.
— Що казав?
— "Було б не давати Велімирові меча!" — повторив Людота слова старця.
— То й що?
— Нічого. Тільки чув єсмь про той меч і від инчого.
— Від кого?
— Київського князя молодого. Той допитувавсь, а домажирич Малко, гладкий той, чув і в нас про те мовив.
Підоспіла в горні кузнь, коваль Стоян витяг її щипцями й поклав на ковадло, тоді заходився цюкати молотком, показуючи Людоті, де гатити молотом. І тільки коли розпечена кузнь охолола й почорніла, сказав таке, від чого в отрока очі на лоба полізли:
— Дідо Славута лже.
То було страшне святотатство — мовити отак про старійшого старця, що всьому й усім і голова, й розум, і совість, — і Людота перестав смикати за мотузку міха.
— Як, дідо лже? Але ж і ти, вуйку Стояне, нашого роду єси, а речеш...
— Дми, — спокійно завважив коваль. — До Велімира на полянах вирного не брали із смердів. Ні вири, ні димного, ні повозу — нічого не брали наші князі, та боляри, та можі. Все готам ішло. А як Велімир готів з Руської землі прогнав, то став сам брати дань із смерда.