Поразка не знищила Еція в очах легіонів. Сталося навпаки: всі в Римі пересвідчилися в нездарності Валентиніана, й авторитет Еція продовжував зростати.
Валентиніан Третій сказав своїм прибічникам:
— Двох Флавіїв для Риму забагато.
Змовники приманили полководця до Рима й підступно схопили його. Гордий іллірієць підозрював, нащо викликає його імператор, але прибув до городу стольного з малою сторожею, лишивши заново сформовані легіони за традиційним для них кордоном по той бік Рубікону.
Прибув пізнього вечора, коли й патриції, й плебеї, й численний люмпен уже спали, коли над сімома горбами Рима панував сонний морок. Ецій їхав верхи в супроводі нечисленної учти, й кінський цокіт відлунював серед безладного скуповиська маленьких і великих будинків обабіч стародавньої Священної Путі. Коли ж Палатинський горб лишився позаду й Ецій зі своїми друзями став підійматись на Капітолій, з бічних вуличок вихопилася добра сотня латників на конях. Ецій був приголомшений. Він не сподівався такого підступу. Думав, що Валентиніан спершу викличе його й почне, як завше, дорікати своєму колишньому опікунові за всі сущі й не сущі гріхи. Але латники вдарили з усіх боків разом.
Ецієвих захисників було негайно зім'ято, самого полководця збили з коня, скрутили руки на спині й погнали до імператорового хорому. Та незабаром латники повернулися з Капітолію. Один з них тяг за конем на довгому мотузці ще живого Еція. Він, б'ючись головою та зраненим тілом об глибокі баюри Священної Путі, стогнав і просив себе добити, кленучи й латників, і їхнього імператора Валентиніана Третього. Та кати тільки кололи його з сідел довгими списами й тягли та тягли вниз, до Тібру.
Годой, якого посадили в чималому теремі на Священній Путі, що вела з Капітолію на Палатин, бачив усе те й не міг уторопати, над ким чинять таку жорстоку розправу. Й тільки вранці довідався. Хрест, який він змалечку носив у пазусі, пік йому груди. На бруківці перед сольським теремом запеклася чорна смуга крові, змішаної з пилюкою. Як же так? Христос же заповів бути милостивими до повержених і страждущих... Як же так?..
По обіді він забрав усіх можів свого сольства, бо вже не мав чого тут робити, й утік, просто втік із Рима, сього так званого городу стольного всієї землі. Й цілу дорогу думав, що скаже він Гатилові, повернувшись додому. Й чи жде його Великий князь, бо лишив його в окаянному стані.
Виявляється, Богдан зміг подолати розпач і зневіру в собі й інших і знову став тим самим Гатилом, якого знав і любив старий Годой усе своє життя.
— Що повідаю йому? — спитав він Войслава; то було запитання швидше самому собі, й конюший теж розумів се, але відповів:
— Речи, як серце тобі велить, княже Годоє.
Гість устав, подивився на недопитий корчаг і поплентав стомленою ходою до воріт.
А з великокняжого дідинця вже линули пісні й удари в бубон. Там, де вулиця обтікала Священний горб, одним рукавом уливаючись до Гатилового двору, а другим повз Годоєву садибу до Полудневих воріт городу Києвого, сивий луганський князь раптом завагався, куди йти. Рушив був до дідинця, тоді, за кроків десять, роздумав і повернув у свої ворота. Й вже на ґанку знову став і поглянув назад, де зубатіло пакілля високого княжого заборола. Й він довго стояв так і дивився, й не знав, куди ступити, аж доки рипнули ворота й у садибі з'явився Гатило.
— Прибув єси й таїшся? — гримнув Гатило здалеку.
Годой почервонів, неначе його впіймали на якомусь татстві, й не знав, що сказати. Гатило ж підійшов, і схопив його в обійми, й тричі поцілував у защетинені посивілі щоки. Тоді несподівано для Годоя вклонивсь йому в ноги й проказав:
— Єси, княже, шістьма літами старійший за мене. Будь вітцем садженим нареченій жоні моїй.
Такого ще світ не бачив, щоб Великий князь уклонявся в ноги комусь, і Годой ще дужче розгубився й поквапливо запідіймав Гатила. Й коли вони ввійшли до терема й, проминувши здивовану княгиню Ванду й кількох челядниць, подалися до красної світлиці, Годой розповів своєму володареві про наслідки сольства й про ту гризоту, яка точила його душу.
— Конем, речеш, волочили Еція?.. — задумано перепитав Гатило.
— Конем...
— У прях которається Рим... Недовго жити вже йому. Літ тому сорок і п'ять Аларіх, конунг, брав уже той город сулицею. Й инчі брати-ймуть. Усі брати-ймуть, хто хіть замає. Й хай не рече імператор латинський, що Аттіла винен у тому.
Він ще раз уклонився Годоєві, як садженому вітцеві своєї нареченої жони Іладіки, й пішов додому. Та не встиг увійти до красної світлиці, де столи були вкриті золотими й срібними убрусами й угинались під вагою незліченних дзбанів, і келихів ясних, і горнів та горнців із наїдками, чекаючи гостей весільних, — як рипнули двері й на порозі став шістдесятирічний луганський князь. В одній руці Годой тримав високу косацьку шапку, друга ж була міцно стиснена в кулак, з якого провисали два кінці ремінчика.
— Що-с повідати забув? — обізвався Гатило, здивований розгубленим виглядом гостя.
Годой підійшов, важко переставляючи неслухняні ноги, й поклав на край столу стиснений кулак. А коли прийняв руку, на столі лишився чималий золотий хрестик на обірваному ремінці.
— Що стало, княже? — спитав Гатило.
Годой крізь зуби проказав:
— Зрікаюся.
Й вийшов, і Гатило довго зорив на вже зачинені двері, тоді взяв хрестик за кінець ремінця й теж довго дивився на нього з усіх боків. І думав про те, як багато треба пережити людині, щоб вона врешті так ось доброхіть визнала свою помилку й чесно сказала про се всім. І йому було так тепло й затишно на душі, й ранок здавався таким гожим і радісним, як і личить у день весілля. Й осей нікчемний хрестик на зотлілому від поту пасмужку сириці видався Гатилові таким коштовним подарунком, якого не піднесе йому до весілля жодний князь його неосяжної землі й жоден великий і малий болярин.
Він пружною ходою вибіг у сіни й загримів на "гору", де прибирали молоду. Тепер Іладіка мала в городі Києвому батька, справжнього садженого вітця, й він мусив сказати їй про се. Великому князеві не личить женитися на безрідній сіромасі.
Двір луганського князя Годоя, старого побратима Гатилового, теж загримів. Годой видавав свою наречену доньку заміж...