Русичі тисли й тисли з усіх боків, новолунги йшли всп'ять. Та, підкоряючись голосові Горвата-Гернота, вони спромоглися продертись до воріт, і вибігли в окольний город, і тепер відступали назад, стримуючи полян. Одначе, коли збігли з гірки й почали задкувати головною вулицею до городської Полудневої брами, з Перунового пагорка їх ударили нові можі.
Новолунги, рятуючись, повернули назад до княжого двору й засіли в будівлі приворітній, і тільки окремі пари й досі змагалися серед просторого двору, й ніхто не втручався в сі поєдинки.
— Паліть будівлі! — кричав хтось, але ніхто не палив, і всі знову насідали в двері та вікна, й січа буяла й на ґанках, і всередині. Подвір'ям бігали нажахані молодиці й дівчата й кричали дужче за самих можів, які билися й помирали на їхніх очах. Котрась тонко голосила, тримаючи на колінах закривавлену голову, ще одна здерла з себе полоток і рвала волосся. Гатило ж стояв на ґанку з оголеним мечем і тільки дививсь. Й аж коли новолунгів загнали до будівлі, він мов прокинувся.
Князь і досі не знав, що ж викликало сю несподівану бійку. То мало бути справою рук його жони Гримільди, але княгиня стояла обіч і тільки в розпачі заламувала руки. Невже вона-таки?
Дворищем бігали, вигукуючи нестямні слова, можі з кривавими смолоскипами в руках, тут і там лежали поранені та вбиті, Гатило ж не знаходив у собі сили підняти меч. То було якимось насланням, і в голові йому маяли окремі слова, перекошені від болю та люті обличчя й невпинний ляскіт оружжя.
Тодорік Бернський нарешті здолав охопленого шалом і люттю Горвата-Гернота. Він ударив його під праве нижнє ребро, коли той спробував досягти його краєм меча й поточивсь уперед, не зустрівши супротивника, якому пощастило вхилитись од страшного випаду. Горват-Гернот став на одне коліно, тоді сперся на меч і спробував підвестись. Але була вражена печінка, й він знав, що то вже край. Узявшись обома руками за довге вруччя, він так і стояв, поклавши знесилену голову на хрестовину. Тоді зімлілі руки сковзанули вниз, і, забагривши блискуче лезо свіжою червоною кров'ю, він упав набік, не випускаючи лезо з скривавлених долонь.
Тодорік Бернський, важко сапаючи, подався до воїнської. Русини вже пробилися всередину, й тепер бойові крики чулися приглушені й мов несправжні. Гримільда прочнулась. Піднявши з землі голову свого малого сина, вона здерев'янілими ногами попростувала туди, де ще точився бій, обережно переступала через трупи й ішла. Повз неї пробігав молодий між зі смолоскипом. Княгиня раптом кинула синову голову й учепилась обома руками в смолоскип. Між оддав і побіг далі, Гри-мільда ж нахилилася й стала навколішки. Біля неї лежав, одкидавши руки, Горват-Гернот. Вона приклала вухо йому до грудей. Брат ще дихав, і серце билося в грудях.
Княгиня піднесла йому запалений смолоскип до розплющених очей. В очах була зненависть і біль. Вона заходилася повільно засмолювати йому киплячою смолою й очі, й рот, і ніс. Горват судомивсь і пручався, та незабаром утих. Княгиня встала, повернулася до святкових столів і заходилась освітлювати трупи смолоскипом, який тріщав і порскав жагучими краплями. Знайшовши свого старшого брата, вона заварила й йому вуста. Але Гано-Гунтер і не ворухнувся. Він був мертвий.
— Гатиле! Дивися! — пролунало в неї. за спиною. — Глянь, як жона твоя мучить своїх братів!
То був Тодорік Бернський. На його поклик прибіг Великий князь і ще кілька вільних од бою можів.
— То є демон! — кричав Тодорік. — Перевітниця! Вона згубиліа стількох витязів, щоб упитися їхньою кров'ю!
— Перевітниця!.. — залунало зусібіч.
Тодорік підійшов до Гримільди, яка й досі стояла навколішки над своїм старшим братом, й одним махом розтяв її навпіл.
Гатило раптом замахнувся мечем, та рука його так і впала додолу. Тодорік проказав:
— Аби-с убив тую перевітницю зразу, живі були б усі оті можі…
Великій князь київський, упустивши меча, згорбився й повільнім хитким кроком подався через двір до хорому. В усьому дворі була моторошна тиша — й у дворі, й у воїнській, де добили останнього новолунга.
Й тільки собаки в городі вили, відчувши кров, якої тут давно не чути було, вили протягло й тоскно, втупившись мордами в ясний повний місяць, який сідав за Щекавицею, набачившись такого жаху.
В ЛІТО 453-Е
Місяця травного
Й знову настала пора весняного буяння, й знову вдяглись у молоденьке липуче листячко берести за Хрещатим Яром, вівтарі вивели з княжих кошар овець на першу зелену пашку, й кияни, загнані холодом у хижі, виходили на повітрі й задирали голови: з-поза Либідь-ріки на Оболонь летіли сірі гуси, білі лебеді та журавлі, летіли з країв ірійських, де ніколи не буває холодів, і в усі пори цвітуть квіти й дерева, й у всі дні сяє сонце. Так повторялося щовесни, й у тому був правічний закон Землі, бо в травному місяці душі померлих згадують родичів живих і шлють їм тепло, й квіти, й трави. Люди раділи, дивлячись, як оживає природа навколо, й самі мов оживали, й перероджувались і молоділи: весна!..
Й тільки в душі однієї людини було порожньо й холодно, й весняний вітер не будив у ній ні жаги, ні любові, ні нетерплячого поривання скоріше сідлати коней і їхати в степ. За сей рік Богдан Гатило зсутулився й геть посивів, хоч йому ще було небагато, коли подумати — зовсім небагато літ.
Той день, що забрав у нього разом, одним ударом, стільки рідних та близьких людей, — і сина малого Яромира, й кревного брата Володаря, й друзів та соратників без числа, й жону, кохану жону Гриму, наче підітнув йому жили, вбив у ньому віру в себе й у людей, і тепер Богдан Гатило жив, як уві сні, й ходив, як уві сні, й усе здавалося йому сірим і позбавленим будь-якого товку сном.
Позавчора кияни поминали своїх можів, що полягли в тому безглуздому бою. Гатило навіть не пішов на поминання. Рік тому Гримільду спалили на вогнищі, й під нею горіли не дуби й не берести та сосни, а сипуче сміття конопляної костриці, бо всі казали, що то не жона, але перевітниця, й Богдан нічого не міг мовити супротиву їм.
Він тепер не знав, де вона й похована, бо спалили тіло її на Чортовому беремищі, в Чорториї, й у те нечисте місце русин з доброї волі ніколи не ступить ногою. Та й попіл розвіяли на всі вітри, щоб не перевернулася її хижа душа вдруге й не почала ссати кров з немовлят і з дорослих. Бо коли упиря й перевітника просто вбити, він знайде спосіб покропитися спершу мертвою, тоді живою водою й ожити завдруге — на те він і перевітник-упир.