Тоді Гатило звелів покликати собі високого сла римського й несподівано для всіх сказав Левові Першому:
— Я йду на Русь yсп'ять.
То було страшенною несподіванкою не тільки для русичів, а й для папи Лева, й він не зміг навіть слова мовити на таку заяву, лише стояв і кліпав старечими очима.
— Бич Божий оминає Вавілон, — сказав Гатило. — Я не хочу брати його. Я не зрину до основ хороми ваші, й лінгваріуми [38], й марморяні пам'яті цісарям вашим, і відунам, і ратеводам. Хай се чинять инчі. Рим-город має доволі ворогів, і ти, соле, сам відаєш, хто то є. Вони брали вже вас, а я не піду. Але стережіться мене! — Голос його здійнявсь угору, й аж наче полотка Вишатина хитнулась: — Речу: стережіться. В моїй дісниці тепер лежить меч Юра Всепобідника, якого ви кличете Ареєм. Пильнуйте, бо я знову можу вернутись yсп'ять — і тоді не буде Вавілонові спасу від меча того. Де ступить нога коня мойого, там трава не рости-йме!
Гатило вийшов з намету сам, а в наметі ще довго панувала тиша.
Сонце схилилося над верхами Альпів, порослими буком і полудневими борами. На лівому ложі великокняжої полотки сидів княжич Юрко. Син сьогодні вперше сів, і то було добрим знаком і полічбою. Гатило підійшов до Юрка й ласкаво ляснув його по зарожевілій щоці, тоді зробив п'ять кроків і стомлено ліг на свою постелю. Навкруги гомонів табір, а тут, поблизу, люди розмовляли пошепки. Новина приголомшила всіх. Богдан, уявивши собі вираз облич їхніх, усміхнувся, й важкий сон так і здолав його з тим усміхом...
— Княже!.. Та княже ж, речу!..
Гатило ледве розплющив обважнілі повіки. В наметі було поночі, та він таки впізнав старого кравчого князя Годоя.
— Що є стало?
— Ось вийди...
Гатило здивовано підвівся. Годой не хотів казати чогось такого, що бентежило його, й Великий князь київський скосував на хворого сина. Той, певно, не спав.
Уже надворі Годой пошепки звірився:
— Жона...
— Яка?
— Ота латинка. Сидить у Вишатиній полотці. Речу їй: князь опочиває, але вона й не слухається...
Богдан Гатило, стенувши плечима, подався туди, де чорнів гострий верх Вишатиної полотки. Там світилося двоє горілець. На м'якому ложі сиділа римлянка, імператорова сестра Юста-Грата Гонорія.
Гатило вперше почув про доньку західнього римського імператора, нині вже небіжчика Констанція, давно — ще коли князь Годой ходив слом до Теодосія, а безвусий Хрисафій намовляв київського сла отруїти свого володаря. Юста-Грата Гонорія змалку жила в царі-городі Константинополі разом із братом, а коли брат водінням Пульхерії сів на стіл у Римі, то забрав із собою й сестру Юсту.
Та стіл римський вельми хиткий, і, щоб усидіти на ньому, треба мати неабияку спритність, а Юста росла й гарнішала з кожним літом. Коли її виповнилося шістнадцять, імператорів двірець на Палатині став скописьком жонихів. Чи мала собі Юста любого між них — те Валентиніана зовсім не обходило, в родині імператорів злюб — справа інша. Та кожен, кому дісталася б рука доньки імператора Констанція й рідної сестри імператора Валентиніана Третього, став би в Римі другою людиною, а друга людина завжди має хіть стати першою.
Звичайно, все було в волі Валентиніановій, і він міг би старанно добрати можа своїй сестрі. Недолугих і геть дурненьких патриціїв у Римі жило багато, навіть серед громадян найвищого титулу. Таких суперників молодий імператор не боявся, але де гаранція, що Юста не народить йому небожат можеської плоті? А діти ростуть вельми швидко. Та хіба ж не бувало, що й немовлят саджано на стіл? Скілько завгодно, й у сьому сам Валентиніан був уже свідком, коли в Константинополі став імператором його двоюрідний брат Теодосій Другий, який тоді ще ледве спинався на ніжки, а на золотий стіл його підсаджувала лисиця Пульхерія.
Так минали місяці й літа, Валентиніан усяко зволікав із сестриним заміжжям, але привид ще не народженого небожа-суперника дедалі наполегливіше переслідував його й снивсь уночі. Вбити сестру Валентиніан не міг — він любив її, по-своєму, але любив, їх зблизило важке спільне дитинство. Й Валентиніан одваживсь на інше. Коли Юсті сповнилося двадцять, вона раптом зачинилась од усього світу в своєму хоромі. Для Рима то було громовицею з ясного неба: Юста-Грата Гонорія дала обітню дівства?! Та палка й жагуча Юста, в яку молоді патриції залюблювались із одного погляду, Юста, з якої аж променилася любов!
Але імператорова сестра сама заявила про свою обітницю, й лише Валентиніан знав, як йому пощастило сього домогтись.
Так минуло три літа, й Рим почав забувати про Юсту, та в літо четверте вона зненацька втекла. Втекла, бо жила в хоромі вільно й мала достатньо срібла і золота, її впіймали дуже швидко — не встигла дістатися й Сіцілїї. Тоді брат просто замкнув Юсту. Відтепер вона замешкала в хоромі з десятьма євнухами й не могла виходити за поріг, бо й порогів не було: Валентиніан оточив її хором високими мурами й поставив неприступну сторожу з євнухів-ефіопів. І знову потяглися літа за літами, й усі спроби Юсти-Грати Гонорії вирватися на волю лишались марними.
Гатило знав про долю сестри західнього імператора — він мусив знати все про всіх значних володарів. Минулого ж літа до городу Києвого прибився гонець. Він мав лише двох супровідників і жодної учти, але назвався слом від Риму. Гатило наказав котромусь незначному боляринові прийняти його, та сол, безвусий євнух, домагався до "гунського імператора" й передав йому важкий золотий перстень із дванадцятьма камінцями-кривавцями.
То була печатка Валентиніанової сестри. Словами ж євнух переказав таке:
— Світла царівна Юста-Грата Гонорія сле тобі сей перстень і свою мольбу визволити її й узяти собі жоною. А віно вона принесе тобі добре: всю провінцію Галлію вкупі з готами аквітанськими й усіма язиками, що в Галлії сидять віддавен і віднедавен.
Перстень Богдан Гатило лишив, але слова жодного не велів переказувати Валентиніановій сестрі. Тепер же вона сама прийшла до нього, й сиділа в його полотці, й розгублено зорила на нього...
— Яку маєш надобу? — непривітно спитав Гатило, й царівна встала. Вона з твердим латинським виголосом проказала грецькою мовою, бо грецькою звернувся до неї й він: