— Боюся, вам мало що пощастило з нього вивудити? Учитель запротестував.
— Навпаки, для початку зовсім незле.
Хлопець стояв, похнюплений. Леона застебнула йому пелерину.
— Проведіть мене трошки,— попросила Поль.— Дощ перестав, і ви мені скажете відверто вашу думку про хлопця.
Пан Бордас зняв з вішалки непромокальний плащ. Дружина пішла з ним у спальню: невже він піде вночі блукати дорогами з цією божевільною? Та на нього пальцем показуватимуть. Але він сухо урвав дружину. Хоча подружжя розмовляли упівголоса, Поль здогадалася, про що точилася суперечка в спальні, але і навзнаки не подала і, повернувшись на порозі, почала дякувати Л еоні і запевняти и в своїх дружніх почуттях. Нарешті вона вийшла за учителем у вогку осінню млу і наказала синові:
— Ходи вперед, не плутайся під ногами. Потім вона прямо запитала учителя:
— Не приховуйте від мене нічого. Хоч би який болісний був для матері ваш присуд...
Він сповільнив ходу. Чому він не послухався Леони? Було зовсім ні до чого опинитися в стязі світла, що падало з дверей готелю. Але якби навіть Робер був твердо впевнений, що ніхто його не бачить, він усе одно волів за краще триматися насторожі. Саме так він і поводився щодо жінок навіть у молоді літа. Вони виявляли ініціативу, а він старався стушуватися, і зовсім не на те, щоб підігріти інтерес до своєї особи. Коли вони підійшли до готелю, Робер зупинився.
— Давайте краще побалакаємо завтра вранці, я іду з мерії приблизно о пів на дванадцяту.
Поль зрозуміла, чому він раптом зупинився, але навіть зраділа: це скидалося на змову між ними двома.
— Так-так,— прошепотіла вона,— так буде ліпше.
— До завтра, Гійоме. Ти мені почитаєш "Безрідного". Пан Бордас доторкнувся пальцем до берета, він навіть не
подав їй на прощання руки. Вечірний смерк уже поглинув його, але ще довго Поль чула стук ціпка об бруківку. Хлопець теж стояв нерухомо серед дороги, обернувшись у той бік, де сяяв вогник у спальні Жан-П'єра Бордаса.
Мати схопила його за руку. Вона навіть не запитала його ні про що: все одно з нього слова не витягнеш. А втім, чи так це вже важливо? Завтра відбудеться їхня перша зустріч, їхнє перше побачення. Вона міцно стискала рученя Гійу і часом здригалася з холоду, оступившись у крижану калюжу.
— Підійди до вогню,— звеліла фрейлейн,— ти ж промок до нитки.
Очі всіх присутніх уткнулися в Гійу. Довелося відповідати на їхні запитання.
— Ну як, не з'їв тебе твій учитель?
Хлопець не знав, що відповідати. І справді, що він робив дві години? Мати вщипнула його за руку.
— Ти що, не чуєш, чи що? Що ти робив там дві години?
— Лущив квасолю.
Баронеса піднесла до стелі зморшкуваті руки.
— Вони змусили тебе лущити квасолю. Шикарно! Шикарно! — повторила вона, мимоволі наслідуючи жаргон своїх паризьких онуків Арбі.— Ні, ви чуєте, Поль? Учитель і його дружина тепер хвалитимуться, що змусили мого онука лущити квасолю. Це нечувано! А кухню вони не веліли тобі підмести?
— Ні, бабусю, я тільки лущив квасолю... Там було багато попсованої, треба було її відбирати.
— Вони зразу збагнули, на що він здатний,— зауважила Поль.
— А по-моєму, вони просто не хотіли лякати його першого разу,— заперечила фрейлейн.
Проте баронеса чудово знала, чого можна чекати від "таких людей", коли потрапиш до їхніх лап.
— Ці люди раді знущатися з нас. Але якщо вони сподіваються мене подражнити і уявляють, що мене можна цим зачепити, дарма стараються...
— Якби вони погано ставилися до Гійу,— ущипливо ввернула фрейлейн,— я впевнена, що баронеса не потерпіли б, хіба це не їхній онук?
Гійу заговорив голосніше:
— Та він зовсім не злий, учитель!
— Тому що змусив тебе лущити квасолю? Звісно, тобі це подобається, ти тільки і здатний, що возитися на кухні... Та дарма, він тебе засадить за читання, за письмо, за арифметику... І з ним справа піде на лад,— додала Поль.— Та ти розумієш, який він учитель?
Гійу повторив тремтячим, тихим голосом:
— Він зовсім не злий, він уже велів мені читати, він сказав, що я добре читаю...
Але мама, бабуся і фрейлейн уже зчепилися і не слухали його. Ну й хай! Ну й хай! Він збереже для себе одного свою таємницю. Учитель велів йому читати вголос "Таємничий острів", а завтра він читатиме "Безрідного". Щовечора він ходитиме до пана Бордаса. І дивитиметься, скільки йому захочеться, на фотографію Жан-П'єра. Він уже палко любив Жан-П'єра. Під час різдвяних канікул вони неодмінно подружаться. Він прочитає всі-всі книги Жан-П'єра — книги, яких торкалися руки Жан-П'єра. Думка не про пана Бордаса, а про незнайомого хлопця переповнювала його щастям, і він приховував своє щастя від усіх, сидячи безконечно довго за вечерею, поки розгнівані боги, поділені безоднею мовчанки, вперто не вимовляли ні слова, і Гійу чув тільки, як плямкає і голосно ковтає батько. Це відчуття щастя не покидало його, коли він напомацки роздягався в кутку між манекеном і швацькою машинкою, коли тремтів з холоду під засмальцьованою ковдрою, коли повторював слова молитви, коли боровся проти бажання повернутися на живіт. Він заснув, а усмішка ще довго освітлювала це дитяче, це старече личко з мокрою відвислою губою. І якби його мати за прикладом усіх матерів піднялася до нього, постояла біля його ліжечка, благословляючи на ніч свого сина, вона здивувалася б цьому відблиску щастя.
А в цей час Леона кричала на чоловіка, що сидів з журналом на руках.
— Тільки поглянь, що він наробив з книжками Жан-П'єра! Ця нещасна мавпуля всі обгортки замацала пальцями. Навіть сліди соплів видно. І чому це ти раптом вирішив йому дати книжки Жан-П'єра?
— Ну, знаєш, це ж бо не святиня, і ти теж не Божа Мати...
Але роздратована Леона закричала ще голосніше:
— Я не бажаю, щоб ця мавпуля шлялася до нас, чуєш?
Давай йому уроки де хочеш — у школі, в конюшні, але тільки не тут.
Робер згорнув журнал, підійшов до вогнища і сів поряд з дружиною.
— Яка ж бо ти непослідовна,— сказав він.— Ти дорікала мені, що я неввічливо обійшовся з старою баронесою, а тепер сердишся, що я надто люб'язно прийняв її невістку... Признайся краще, що ти просто боїшся бородатої дами! Бідна бородата дама!
Обоє розсміялися.
— А все-таки ти запишався! — сказала Леона, обіймаючи чоловіка.— Я тебе розумію, ще б пак, баронеса з замку!