"Пригорнись до мене міцніше і не обертайся..." Поль не знала цього і не дізнається ніколи. Вона раділа, що смерть її близька. Вона твердила доглядачці, що від морфію їй робиться зле, що при її печінці взагалі не можна робити ніяких уколів, вона бажала випити чашу страждань до останньої краплі не тому, що вірила, ніби існує цей якийсь невидимий світ, де нас чекають замучені нами жертви, де можна впасти навколішки перед тим, хто був довірений нам і загинув з нашої вини. Вона не уявляла собі, що може стати перед судилищем... Вона відповідала лише перед своїм власним сумлінням. Вона прощала собі свою огиду до сина — живого портрета ненависного батька. Вона виригала з себе Серне, бо ніхто не владний над млостю. Але від неї залежало, чи ділити ложе з цим чудовиськом, з цим виродком. Ці обійми, на які вона відповіла, були в її очах воістину смертним гріхом.
Біль часами ставав нестерпним, і, піддавшись спокусі, Поль згоджувалася на укол. Тоді, у хвилини полегкості, вона мріяла про інші життєві шляхи, якими могла б піти. Ось вона — дружина Робера Бордаса, довкола граються здорові хлопці, і спідня губа у них не відвисла, і з неї не стікає слина. Щовечора мужчина бере її в свої обійми. Вона , засинає, пригорнувшись до нього. Вона мріяла про волохаті чоловічі груди, про запах мужчини. Вона не знала, ніч зараз чи день. Біль уже стукав у двері, проникав у неї, вмощувався по-хазяйському і починав повільно її гризти.
"Мати, яка соромиться свого сина і внука, та де ж це бачено?" — думала фрейлейн. Фрейлейн не могла простити своїй хазяйці, що вона так недовго оплакувала Галеаса і Гійу, а можливо, навіть радіє їхній смерті. "Нічого, баронеса поплатяться за це. Арбі не дадуть їм спокійно померти в Серне. Тільки не хочеться повторювати, що мені наказав шофер, тоді, в день похорону! "Садівник, помічник садівника, двоє слуг! Та чи в їхні роки вести такий дім! Мабуть, божеволіють". Я-то знаю, що Арбі вже прицінювалися до місця в богадільні Верделе. Баронеса, зарившись у подушки, заперечливо хитала своєю лисою хижою голівкою. Не поїде вона ні в яку богадільню. Але якщо Арбі захочуть, баронеса поїдуть, і я з ними. Адже баронеса ні за що не наважиться сказати Арбі "ні". Арбі їх зовсім залякали, і мене також".
Сьогодні четвер, уроків не буде. Але сьогодні учитель працює в мерії. Він швидко проводить губкою по спухлому від сну лицю. Чи варто голитися, та й навіщо? Черевиків
а якщо взути ще сабо, то нема чого боятися промочити ноги. Леона пішла до різника. Він слухає, як стукають по черепиці краплі: дощова вода заповнила обидві колії і калюжею розлилася посеред шляху. Коли Леона вернеться, вона
теж не треб;
тепло і в домашніх капцях,
спершу запитає: "Про що ти думаєш?" І він відповість: "Ні про що".
Вони ні разу не говорили про Гійу від того самого дня, коли біля млинового кола знайшли два тіла. Того дня він лише сказав: "Хлопець покінчив самогубством, або його батько..." Але Леона знизала плечима: "Та що ти". І з тих пір вони ні разу не вимовили його імені. Одначе Леона чудово знає, що маленький скелетик у пелерині і низько начоленому капюшоні день і ніч никає в школі, пробирається він і на шкільне подвір'я, але ніколи не грається з дітьми... Леона пішла до різника. Робер Бордас входить до кімнати Жан-П'єра, знімає з полиці "Таємничий острів", книжка сама розгортається все на тій самій сторінці: "І справді, бідолаха мало був не кинувся у струмок, що відокремлював його від лісу; ноги його на мить напружилися, як пружини... Але зараз же ступив крок назад і опустиі ся на землю. Сльози покотилися з його очей. "О, ти плачеш,— вигукнув Сайрес Сміт,—значить, ти знову став людиною!" Пан Бордас сідав на ліжко Жан-П'єра, тримаючи на колінах розгорнуту грубу книжку у червоній оправі. Гійу... Свідомість повільно зріла в цьому хирлявому тільці. Ах, як чудово було б допомогти їй вирватися назовні! Можливо, для цього труду і явився на землю Робер Бордас. В Еколь Нормаль один з викладачів пояснив студентам походження слова "учитель", "наставник", "вихователь". Учитель — той, хто наставляє, хто вчить, той, хто пробуджує людське в людині,— яке ж це прекрасне слово! Можливо, во, на його шляху зустрінуться ще такі, як Гійу. І ради дитини, смерті якої він не запобіг, він ні в чому не відмовить тим, хто прийде до нього. Але ні один з них не буде цим маленьким хлопчиком, померлим тому, що пан Бордас пригрів його якось увечері, а на ранок вигнав, ніби бродячого пса, якого впускають у дім лише на хвилину... Він повернув його пітьмі, і пітьма навік поглинула дитину. Але чи пітьма це? Його погляд ковзає поверх книжок, поверх стін, поверх черепичного даху, Чумацького Шляху, сузір'їв зимового неба і шукає, шукає царство духа, звідти, можливо, хлопець, що віднайшов вічне життя, дивиться на нього, Бордаса, бачить, як по його щоці, порослій чорним заростом, повзе сльоза, яку він забув витерти.
Навесні трави заполонили весь цвинтар. Занехаяні могили знову поросли чортополохом, і мох так густо вбрав могильні плити, що годі розібрати надгробні епітафії. Відтоді як пан Галеас узяв свого хлопця за руку і вирішив розділити з ним вічний сон, нема кому більше в Серне поклопотатися про мерців.