— Баронесі, звісно, начхати, що він виросте невігласом. Хто знає, може, баронеса саме цього і хочуть!
— Зовсім зайве захищати від мене інтереси власного онука! Це вже занадто,— твердо промовила баронеса, але в її удавано-обуреному голосі почулися збентежені нотки.
— Зрозуміло, баронеса дуже люблять Гійу, вони раді, що він при них живе, а ось коли мова заходить про майбутнє, про родину, так баронеса на декого іншого розраховують.
Баронеса заявила, що фрейлейн усюди суне свого носа. Але пронизливий голос австріячки легко заглушив її репліку.
— Будь ласка! Ось вам і докази! Адже було вирішено по Жоржевій смерті, що старший Арбі, Станіслав, приєднає до свого імені ім'я Серне, ніби нема на світі, окрім нього, інших Серне, ніби наш Гійу не зоветься Гійом де Серне...
— Малий слухає,— раптом вимовив Галеас. І знову замовк.
Фрейлейн узяла Гійу за плечі і тихенько випровадила його за двері. Але він зупинився у буфетній і почув її крики:
— Одначе когось не побажали назвати Дезіре — жаданий, коли він народився! Хай баронеса згадають, що вони мені тоді казали: "Нечасто буває, щоб хворий зробив доглядачці дитину..."
— Нічого такого я вам не казала, фрейлейн. Галеас почувався чудово. І до того ж казати такі грубощі не в моїх звичках.
— Тоді хай баронеса згадають, що хлопець з'явився на світ, так сказати, поза програмою. Я то добре знаю мого Галеаса, я знаю, що він не роззява якась, не згірше, слава Богу, інших, це всім відомо...
Підозріливий вогник спалахнув між рожевих, безвіїх повік австріячки. "У вас судакові очі",—сказала їй якось пані Галеас. Шокована баронеса повернулася до фрейлейн спиною.
Притиснувшись носом до віконної шибки, Гійу стояв у буфетній і дивився, як дощові краплі підскакують, ніби маленькі танцівники-чоловічки. Дорослі без кінця займалися ним і ніяк не могли домовитися щодо нього. Його не захотіли назвати Дезіре. Добре було б зараз згадати ті історії, які він сам собі розповідав, які знав він один, але сьогодні розважитися йому не щастило, він повинен спершу переконатися в остаточній відмові учителя. Ото буде радість, ото буде щастя, і він нітрохи не шкодуватиме, що виявився небажаним. І взагалі нічого йому не треба, хай тільки не змушують бути разом з іншими дітьми, які мучать його, хай тільки не наймають учителів, які говорять таким гучним голосом, дратуються, так сердито викрикують якісь безглузді слова.
Бабуся не бажала його, а мама й поготів! Невже вони заздалегідь знали, що він вийде не такий, як інші хлопчики! Ну, а бідолашний тато? Принаймні тато не віддасть його учителю. А баронеса тим часом наставляла сина:
— Ти тільки скажи "ні"... Невже так важко сказати всього одне слово! Адже я тобі повторюю, скажи тільки "ні"... Скажи тільки "ні"...
Але син мовчки хитав важкою головою в шапці посивілих кучерів і нарешті заявив:
— Я не маю права...
— Як так, Галеасе? Батько має всі права у питанні виховання дітей.
Але він уперто хитав головою і твердив: "Я не маю права..."
В цю хвилину в кухню вдерся Гійом і, ридаючи, уткнувся в коліна фрейлейн.
— Мама йде! Йде і сміється сама з собою. Значить, учитель згодився.
— Ну й що з того? Не з'їсть же він тебе, дурнику. Витріть йому носа, фрейлейн, на дитину гидко дивитися.
Коли мама, тріумфуючи, переступила поріг кухні, Гійу устиг сховатися за шаплик.
— Ну, все владналося,— сказала вона.— Завтра о четвертій годині я відведу до нього Гійома.
— Якщо тільки ваш чоловік дасть згоду.
— Безперечно, мамо, але він, звичайно, згоден, правда, Галеасе?
— У кожному разі, люба моя дочко, хлопець завдасть вам клопоту.
— До речі, де він? — запитала Поль.— По-моєму, він десь тут сопе?
При цих словах з-за шаплика виліз Гійом; вигляд у нього був особливо жалюгідний, він розмазував по всій фізіономії соплі, слину і сльози.
— Не піду,— пхикав він, не дивлячись на матір.— Не піду до вчителя!
Щоразу, бачачи сина, Поль не могла позбутися почуття сорому; але сьогодні на цьому маленькому личку, спотвореному гримасою, особливо чітко проступили риси батька, який спокійно сидів у кріслі. Цей напіввідкритий рот був точною копією його холодного і слинявого рота. Поль стрималася і вимовила майже м'яко:
— Не поведу ж я тебе до учителя силоміць. Значить, доведеться віддати тебе пансіонером до ліцею.
Баронеса знизала плечима:
— Ви ж чудово знаєте, що нашого нещасного малюка не триматимуть у ліцеї.
— Тоді залишається одне: влаштувати його до виправного закладу.
Мати так часто повторювала свою погрозу, що Гійу досить часто уявляв собі цей страшний виправний притулок. Він затремтів усім тілом і, ридаючи, вигукнув: "Не треба, мамо, не треба!", потім кинувся до фрейлейн і сховав своє обличчя на її м'яких грудях.
— Та ти не вір їй, кришенятко... Невже я дозволю, як ти гадаєш?
— Фрейлейн не уповноважена вирішувати такі питання, і цього разу я говорю цілком серйозно, я уже все обміркувала і узнала навіть адресу,— додала Поль з якимсь веселим збудженням.
Але, мабуть, найбільше налякало хлопця те, що його бабуся голосно розсміялася.
— Тоді чому ж, люба, усе не зразу в мішок? Чому тоді не утопити його в річці, мов кошеня?
Збожеволівши зі страху, Гійу тер лице брудним носовичком.
— Ні, бабусю, ні, не треба в мішок!
Хлопець був позбавлений почуття гумору і все приймав за чисту монету.
— Ну-ну, дурнику! — сказала баронеса, пригортаючи до себе онука.
Але одразу ж легенько відштовхнула його.
— Не знаєш, як до нього приступитися, справжня мав-пуля! Відведіть його, фрейлейн. Іди вмийся...
Дзвонячи зубами зі страху, хлопець пролепетав:
— Я піду до вчителя, мамо, я слухатимусь!
— От і добре. Нарешті ти взявся за розум! Умиваючи Гійу з крана над шапликом, фрейлейн намагалася заспокоїти його;
— Це вони хочуть налякати тебе, а ти їм не вір, начхай на них.
Галеас раптом підвівся з крісла і, не дивлячись на присутніх, вимовив:
— Сонечко визирнуло. Підеш зі мною на кладовище, хлопче?
Гійу не надто любив гуляти з батьком, але цього разу швидко простягнув йому руку і, схлипуючи, поплентав геть з кухні.
Дощ перестав. Мокра трава блищала під теплим сонячним промінням. Дорога в село йшла через луки. Гійу страх як боявся корів, які, забачивши перехожого, піднімали голову і довго стежили за ним очима, ніби роздумуючи, кинутися на нього чи не варто. Батько стискав синове рученя і не промовляв ні слова. Вони могли ходити цілі години, не розмовляючи. Гійу не здогадувався, що бідний барон ледве переносить цю гнітючу мовчанку, що він старається зібратися з думками, але марно: він не знав, про що говорити з дитиною. На кладовище вони проникли через зарослий кропивою вилам у мурі позаду церкви.