Мацюсь пізнав дикунів. Професор казав йому колись, що вони найдикіші серед усіх дикунів. Чудові веслярі, але такі дикі, що навіть Бум-Друм боявся їх і дозволяв приїжджати до себе в гості лише небагатьом. Та й зараз Бум-Друм, якому вже не треба було прикидатися другом молодого короля, незадоволено скривився, й, хоч говорив тихо, проте було видно, що він страшенно гнівається на Клю-Клю.
Та не можна було гаяти ані хвилини. Адже одні дикуни вже складають на купу зв'язаних по п'ятеро королів, інші зносять пов'язаних службовців готелю й вартових острова. Перед Мацюсем стали троє дикунських генералів і чекали наказу.
— Що це все означає? — спитав Мацюсь у Клю-Клю, яка сумно стояла біля нього, тоді як Бум-Друм відійшов, аби взяти участь у великому військовому танці, що його розпочали дикуни.
— Зробила я дурницю, Маціосю, але не гнівайся. Я боялася, що королі заподіють тобі якесь лихо, коли швидко не прибуду на поміч. Небезпека вже минула, але могло бути зле.
Військовий танець дикунів тривав три години. Тим часом Бум-Друм, Клю-Клю й Мацюсь виносили з підвалів готелю горілку, вина та лікери.
— Коли закінчаться танці,— сказав Бум-Друм,— я пильнуватиму за порядком, а ви роздавайте воїнам по півкелиха міцного. І в кожен келих Мацюсь хай вкидає одне зернятко, а ти, Клю-Клю, три зернятка.
Бум-Друм дав їм по торбинці з зернятами, схожими на горох.
У Мацюся вже руки терпнуть, а Бум-Друм усе порядкує: одних посилає до Клю-Клю, інших до Мацюся. Більше до Клю-Клю, і Мацюсь догадався, що найдикіших Бум-Друм посилає до своєї дочки.
— Коли це скінчиться? — запитує Мацюсь і щоразу з більшим сумом думає про безлюдний острів. Хай роблять, що хочуть: сваряться, миряться, дають і забирають права, аби тільки робили це без нього.
Нарешті, випито останній кухоль оцту (бо не вистачило й пива), кинуто останнє зернятко...
Розділ тринадцятий
З переляку вмерла королева Кампанелла. Дикуни перепрошують Мацюся, жалібно ридають. Мовляв, не знали, що таке може статися.
Справді, Клю-Клю не пояснила їм усього. Вони гадали, що йдуть на запеклу війну й мають поспішати, що здобути перемогу буде важко — з кожних десяти загине дев'ять... Тепер за наказом Мацюся найдикіших дикунів поклали сонних у човни й відіслали на батьківщину. Лишилося тільки сто — найвідданіших КлюКлю. Наказав Мацюсь розв'язати королів — їх слухняно розв'язали. Дикуни поважають Бум-Друма, люблять Клю-Клю, ну а Мацюсь їхній найясніший король...
Сумне було наступне засідання. Навіть лорда Пукса глибоко вразила смерть Кампанелли.
— Прошу вшанувати загиблу королеву вставанням.
Всі підвелися.
— З процедурного питання,— підносить угору два пальці Бум-Друм.
Що скаже Бум-Друм?
— Білі королі,— починає Бум-Друм.— Мої брати-дикуни завдали вам шкоди. Це так. Але не я несу за це відповідальність, а ви. Адже ви побудували собі гарні палаци, а про вас ніхто не дбає. Я вимагаю, щоб на цьому засіданні обговорювалась справа не лише білих, а й чорних дітей. Якщо нам, старим, погано, то принаймні хай буде добре нашим дітям.
Лорд Пукс підсумував:
— У нас тепер чотири справи: перша — справа білих дітей. Друга — Мацюсева справа. Третя — справа королівства померлої Кампанелли. Четверта — справа чорних дітей.
Але промови не клеїлися. Королі нервували. Найбільше непокоїла їх присутність ста дикунів. Щоправда, перед готелем тепер стоїть варта, а вночі та варта змінятиметься. Однак, хіба можна бути певним, що не прибудуть нові дикуни, а може, навіть і ті самі? Які за таких умов можуть бути дебати?
Хай Мацюсь скаже, що він хоче, й вони пристануть на все. По-перше, вони вдячні Мацюсеві за порятунок, по-друге, ці дикуни щомиті можуть стати на оборону Мацюся. Хоч у них нема вогнепальної зброї, але стріли й списи, напевне, отруйні. Зрештою, чого королів має так обходити Мацюсева справа? Сумний король — Мацюсів друг. Друг жовтих королів, напевно, віддасть усе, що забрав, аби тільки Кіта-Ківа захотів з ним погодитись, а молодий король, який найбільше винен, хай віддасть батькові корону, бо не вміє керувати.
Кожен так собі думає, але чекає, що скаже Мацюсь.
А Мацюсь мовчить.
"Бідолашна королева Кампанелла,— думає король Мацюсь.— Я був невдячний. Стільки вона мала через мене клопоту, а тепер вона вмерла. І чому я не правив так, як інші королі? Жив би спокійно, не було б воєн і лиха. Це я в усьому винен".
Нарешті нетерплячий король Альфонс Бородатий зажадав, щоб Мацюсь сказав, чого він хоче.
— Чи ваша королівська величність бажає взяти слово? — запитує в Мацюся лорд Пукс.
— Охоче, але на знак жалоби по королеві Кампанеллі пропоную відкласти засідання до завтра.
Незручно було відмовляти. Королі погодились, хоч із невеликим бажанням. Оскільки на острові не було труни, вони поховали королеву Кампанеллу в ящику з-під вина.
Мацюсь зустрівся з Клю-Клю під миртовим деревом.
— Сердишся на мене, Мацюсю?
— Люба Клю-Клю, не я, а ти повинна сердитись. Коли б не я, то жила б ти собі спокійно в краю Бум-Друма. Через мене довелось тобі подорожувати в клітці з мавпами, через мене сиділа ти в ув'язненні. Через мене почала думати про ті нещасні реформи.
— Мацюсю, що ти мелеш? Адже це найбільше щастя — жити, працювати й боротися, щоб краще було на світі.
Мацюсь зітхнув:
— То працюй, Клю-Клю.
— Ну, а ти?
— Поїду на безлюдний острів.
— Навіщо? — скрикнула вражена Клю-Клю.
— Це моя таємниця.
Не хотів Мацюсь знеохочувати молоду Клю-Клю, проте все сказав сумному королю:
— Я гадав, що діти добрі, тільки нещасливі. А насправді діти злі. Не хочу, аби ви думали, ніби я боюся чи мені набридло. Хай це лишиться між нами. Не знав я досі дітей, а тепер знаю, Діти злі, дуже злі. І я злий. Злий і невдячний. Поки боявся міністрів, церемоніймейстера, гувернера та ще декого, був слухняний і сидів тихо... А як став справжнім королем, наробив дурниць і тепер страждаю. І не лише я страждаю, а й багато невинних людей.
Мацюсь ударив кулаком об стіл, підвівся, заклав руки за спину й почав ходити з кутка в куток.
— Діти злі, несправедливі, злостиві, брехливі. Коли якесь дитя кволе, або трошки косить очима, або руде, або кульгаве чи горбате — з нього зараз же знущаються. Кричать, глузують: сліпий, кривоніжка, горбань. Десятилітній насміхається з семилітнього, дванадцятилітній не хоче гратися з десятилітнім. Коли у котрогось щось є, то в нього або видурюватимуть, або його обманюватимуть. Поряднішій дитині заздрять і мстять. Дужому хлопцеві, що вміє добре битися, все дозволено, а на лагідного й тихого ніхто й уваги не звертає. Розкриєш кому свою таємницю, то згодом про неї знають усі. Діти люблять з усього сміятися, кожного зачіпати, дражнити. Коли йдеш вулицею — зачіпають. Багато серед дітей і злодіїв. Коли щось позичиш кому, то не віддадуть тобі, а ще й скажуть: "Забирайся геть, відчепися, бо затоплю в зуби". Кожен з хлопців любить хвалитися. Кожен хоче бути першим. Сваряться старші з молодшими, хлопці з дівчатками. Тепер я розумію, чому не пощастило мені з дитячим парламентом. Та й як могло пощастити? Тепер я розумію, чому був добрий, поки мав сардельки, а потім хотіли мене зрадити. А ще й називали себе лицарями Зеленого Прапора. Діти ще гірші за дикунів. Але ж дикуни неосвічені. Я не хочу повертатися до білих. Коли мені набридне жити на безлюдному острові, піду в край Бум-Друма і там залишуся назавжди.