Мацюсь забув, що сумний король його слухає, й говорив сам до себе. Хотілося висловити вголос ту велику скорботу, яка лягла йому на серце.
І коли заговорив сумний король, він здригнувся від здивування.
А сумний король пояснював Мацюсеві, що не можна йому знеохочуватися. Кожний реформатор переживає важкі хвилини, коли здається, що все вже втрачено. Але це неправда: серед поганих дітей є й добрі, є брехуни й правдиві, є хвальки й скромні, задиркуваті й тихі, лагідні. Немає тільки порядку серед дітей, і чемні діти терплять від нечемних. Тому треба дати дітям права, щоб вони могли жити правильно. І Мацюсь почав це робити, та кинув. Затявся Мацюсь, бажає їхати на безлюдний острів, ну й хай їде. Але хай не зрікається жодного з своїх королівських прав.
— Мацюсю, благаю тебе, зроби так, як я раджу, бо інакше пошкодуєш.
Розділ чотирнадцятий
Перший гарматний постріл пролунав о другій годині двадцять хвилин ночі. Канонада тривала до третьої години. Вистріляно триста шістдесят снарядів. Потому екіпаж трьох військових кораблів висадився на берег, щоб покінчити з дикунами. Але не тільки всіх дикунів було розшматовано на дрібні частки, а й убито трьох білих королів і п'ятеро легко поранено. Один снаряд, коли корабель трохи нахилився, влучив у лівий флігель готелю. З корабля важче цілитись, бо його гойдає хвиля. У лівому флігелі готелю мешкали найменш важливі королі, але будь-яка втрата завжди неприємна.
Бум-Друм і Клю-Клю зникли. Одначе їх, мабуть, піймають, бо дев'ятнадцять кораблів мали наказ об'їжджати море між Африкою та островом Фуфайка й розстрілювати всі човни з дикунами.
Так помстилися білі королі за смерть Кампанелли. І Мацюсь теж хай не думає, що запанував над цілим світом. Гарний був би світ під урядуванням Мацюся!
На таємному засіданні королі надіслали телеграму з наказом морському флоту прибути до них на порятунок. Не забули додати, щоб, крім військових, прибув і один корабель торговельний з харчами, бо дикуни з'їли всі запаси невеличкого острова й випили все з підвалів готелю. А засідати на нарадах і їсти саму тільки рибу, та ще й після такого переляку,— це не для королів страва.
У королів був чудовий настрій. Що було, те минулося, а все-таки пережили вони цікаві хвилини; тепер до кінця життя можуть розказувати, як у боротьбі з дикунами вони мало не наклали життям. Історія про них не забуде. Про давніх королів стільки цікавих військових пригод розказано: то хай і про теперішніх напишуть.
— Чи не можна записати до протоколу, що троє королів убито й п'ятеро поранено не від гарматного пострілу, а так, у бою?
— Протокол підробляти не можна,— сухо відказав лорд Пукс.
— Це не підробка. Коли б не дикунський напад, то не було б у нас і жертв.
Лорд Пукс не відповів. Похмурий, він відкрив засідання.
— Королі,— сказав молодий король.— Нагадую, що я просив не називати Мацюся королем. Прошу за це проголосувати.
— А я прошу проголосувати, аби молодого короля називати лише престолонаступником, оскільки вчорашні газети повідомили, що піддані примусили старого короля знову надягти корону,— спокійно озвався Мацюсь.
Вибухнула суперечка.
— Годі сваритися.
— Не марнуйте часу.
— Якщо присікуватися за дурниці, то цьому кінця-краю не буде.
— У мене синок народився.
— Мені треба робити операцію апендициту.
— Моя тітка захворіла.
— Сьогодні ввечері від'їжджаю. Годі цих нарад.
— Мацюсь чи король Мацюсь, байдуже: хай скаже, чого він хоче.
— Так, Мацюсь...
— Король Мацюсь... Хай скаже...
— І кінчати нарешті!
Так галасують королі один поперед одного.
Пукс узяв книжку з протоколом суду над Мацюсем і читає:
— На сторінці дванадцятій записано, що столиця відбирає в Мацюся трон і корону, але нижче дописано: "З постановою зграї розбійників і тхорів, які зрадили край,— не погоджуюсь. Я є і залишаюсь королем Мацюсем Першим". На сторінці тисяча сорок третій, дванадцятий рядок зверху, записано в протоколі так: "Один з підписаних на папері про позбавлення корони кинувся на землю, обняв Мацюсеві ноги й, плачучи, кричав: "Любий королю, пробач мені мою підлу зраду". Бачимо, зрештою, з протоколу,— вів далі Пукс,— що ані сам Мацюсь, ані навіть ті, хто його зрадив, не перестали вважати Мацюся за короля. Отже, король Мацюсь Перший Реформатор може взяти слово й оголосити свої вимоги.
Стало так тихо, що чути було далекий шум моря. Королі чекали, що Мацюсь вимагатиме дуже багато, і їм доведеться торгуватись. Одначе не було меж їхньому здивуванню, коли Мацюсь сказав:
— Я, Мацюсь Перший, багато в чому винен. Через мене чимало людей загинуло, розірвано дикими звірами, ба навіть отруєно. Моя прабабуся Сузанна пішла в монастир, а я хочу їхати на безлюдний острів. Владарювати не хочу, проте королем лишаюся. Відібрані в мене землі вимагаю повернути назад. Коли молодий король опиратиметься, хай забере свій порт і не робить мені ласки. Я повертаю кордони, які були при моєму батькові, щоб не казали, ніби я змарнував землю предків. А народ хай вибере президента.
— А що для дітей?
Мацюсь насупив брови, закусив губу, мовчить.
— Може, я за Мацюся відновім? — втрутився сумний король.— Я його друг і знаю, що він думає. Мацюсь страшенно втомився. Він бажає подумати в спокої над тим, що бачив і пережив, а як відпочине на безлюдному острові, розкаже все на новій нараді королів.
— Чудово! — кричать зраділі королі.— Король Мацюсь втомився, йому треба відпочити. Але й нам належить відпочинок, і ми стомилися; треба нам повернутися додому, побачити, що там діється, бо міністри, певно, не можуть керувати без нас. Крім того, кістки нам болять — адже ми стільки годин були зв'язані вірьовками й лежали купками.
Лорд Пукс не був задоволений. Але він був мудрий. Бачить, що нема порядку: всі підхопилися з місць, гелгочуть без дозволу, всі разом, так що навіть у протокол не можна занотувати як слід. Але що вдієш? Панував він над ситуацією, а тепер уже не панує: королі його не бояться.
— Але ж, ваші королівські величності, треба проголосувати.
— Не морочте нам голови, пане лорд, ми беремо Мацюся на торговельний корабель і вкупі поснідаємо на прощання.
Беруть королі Мацюся попід руки, провадять його на корабель.