Тепер утекти було вже неважко, бо за Клю-Клю ніхто не стежив. З газет Мацюсь дізнався, що лорд Пукс зібрав королів на острові Фуфайка. Мацюсь надумав дістатися туди, а Клю-Клю поїде до свого краю. Клю-Клю купила човна й замість того, щоб сісти на корабель, який чекав на неї, разом з Мацюсем попливла на човні. У відкритому морі їх заскочила буря. А навіть невелика морська буря небезпечна для звичайного човна. Та й важко сказати, чи не почнеться з малої велика буря.
Два дні пливли вони бурхливим морем. Третього дня Мацюсь висадився на острові, а Клю-Клю попливла далі. Сумно було Мацюсеві розлучатися з Клю-Клю, але що ж робити? Ну, а на острові легко вже було залізти під стіл, бо поліції тут не було: на островах навіть королі в безпеці.
Звісно, змарнів Мацюсь. А чого б йому мати добрий вигляд?
— Погостюй у мене, Мацюсю,— просить сумний король.
— Гаразд. Краще в рибальській хаті, ніж у королівському готелі.
Випили вкупі чаю, але розмова не клеїться. Кожний має що сказати, однак говорить мало.
— Що це таке — votum separatum, дискусія? — питає Мацюсь.
— Ех, Мацюсю, не засмічуй собі голову дурницями. Все це вигадано, аби дурні могли на нарадах удавати з себе мудрих.
— А лорд Пукс мудрий?
— Королі бояться Пукса. І — не думай, Мацюсю, що кажу я це, аби піддобритися,— лорд Пукс тебе боїться. Він сам про це тобі сказав.
— А що означає: оволодіти ситуацією?
— Власне, це означає, що ти їх за чуприну тримаєш. Тепер усе від тебе залежить. Єдиним твоїм ворогом є молодий король, але його не люблять інші. Зрештою, молодий король міг вирішувати, коли нас було троє; але тепер, знай про це,— ти можеш розраховувати на тридцять чотири голоси. Буде так, як захочеш.
— Пізно вже,— сказав Мацюсь, спершись головою на руку,— я вже нічого не хочу, анічогісінько.
— Мацюсю! — скрикнув вражено сумний король.— Я не пізнаю тебе. Ти не маєш права так говорити. Завтра ти можеш здобути королівство й корону. Ти називаєш тхорами тих, хто в огні битви вивісив білий прапор. А ти, вождь і король, напередодні бою, який має принести тобі перемогу,— сам себе зраджуєш, і не тільки себе, а свої реформи, свою працю й боротьбу — всю справу дітей. Схаменися, Мацюсю. Подумай: ще один цей день, останній.
Сидить Мацюсь, сперши голову на руку. Зітхнув тяжко раз, другий.
— А нащо мені ті перемоги? — запитав пошепки.
Тобі не потрібні, Мацюсю. Але на твої перемоги чекають діти всього світу. Вони вірять тобі. Ти обіцяв. Назвався королем-реформатором. Тобі рук опускати не можна.
Підвівся Мацюсь, узяв вудку, подався на берег моря. Та думки його, мабуть, були важкі, бо, хоч риба підпливала до самісінького берега, жодної до вечора він не зловив.
Розділ дванадцятий
Засідання було дуже бурхливе. Кожен говорив щось своє, всі були схвильовані, лише Пукс спокійно курив свою люльку.
— У нас дві різні справи,— озвався нарешті лорд Пукс.— Одна — це справа Мацюся та його королівства, а друга — справа дітей. Якщо Мацюсь поверне собі королівство, діти не вгамуються. Буде великий неспокій у всьому світі й велике безладдя в школах. От уже королевич Гастос очолив похід дітей, то що ж буде далі? Діти можуть обрати Мацюся своїм королем або вимагатимуть, щоб у кожному королівстві було двоє королів: один для дорослих, другий для малих. Що тоді робити нам? Отже, треба наперед вирішити, чи хочемо ми дати дітям права і які саме.
— Права? — гримнув цар Пафнуцій.— Якби мій син наважився пристати до бунтарів, я спустив би йому штани й всипав би таких прав, що він надовго запам'ятав би! Тепер взагалі пішла дурна мода — не бити дітей. А треба бити і, як не поможе, ще раз бити. Треба бити рукою, а не поможе — різкою, коли ж і це не поможе — ременем.
Всі дивляться на Мацюся, а він мовчить.
— Хто хоче взяти слово? — питає лорд Пукс.
— Я інакше зробив би,— каже король Орест.— Бити немає сенсу, бо покараний зразу ж забуває про таку кару. Найкраще — не дати їсти. Коли залишиться без сніданку чи обіду й відчує голод, то зрозуміє, що треба слухатись. Панькатися з дітлахами — безглуздо. Хай посидить у темній комірчині, хай набереться страху — зразу ж йому вивітряться дурні думки.
— Ніяких прав дітям давати не можна,— докинув і своє король, приятель жовтих.— Діти легковажні, не розуміють багато чого, не мають досвіду. Дав Мацюсь дітям права, і дивіться, що вони накоїли. Звеліли дорослим ходити до школи, самі все попсували. Бити дітей не треба, бо це тільки озлобляє їх, морити дітей голодом — іще більше свинство, бо діти можуть захворіти й виростуть кволими людьми. А треба пояснити їм, що вони повинні почекати, поки помудрішають.
— Прошу слова,— озвався сумний король.— Я не погоджуюсь з моїми попередниками. Мацюсь дав дітям забагато прав одразу. Треба це робити поступово. Діти повинні мати гроші, щоб могли собі різні речі купувати. Коли й купуватимуть іноді дурниці, то й дорослі ж не завжди витрачають гроші розумно. Можна давати дітям позички, а коли підростуть, хай повертають. Бо зараз діти схожі на жебраків. Про все мусять просити, мусять підлабузнюватись до дорослих і чекати, коли в тих буде добрий настрій. Зрештою, вже й зараз діти мають більше прав, ніж колись. Адже колись батько міг убити дитину, а тепер ні. Дуже бити дітей теж заборонено. І не посилати до школи заборонено. Отже, давайте обговоримо, які ще права дати дітям. Діти не гірші за дорослих.
— А звідки ваша королівська величність знає про це, коли у вас немає дітей? — іронічно запитав молодий король.
— Прошу слова,— сказала королева Кампанелла, яка, довідавшись, що Мацюсь перебуває на нараді, зразу ж приїхала на острів.
Але не встигла Кампанелла ще й слова сказати, як усі почули крик. І такий жахливий, наче когось вогнем пекли. Перший схопився з місця Бум-Друм і кинувся до вікна. А за ним решта.
— Зрада! — вигукнув хтось і хотів схопити Бум-Друма. Та було вже пізно: Бум-Друм вискочив через вікно. Зрештою, це й не допомогло б, бо не встигли замкнути двері, як до залу увірвалися дикуни й почали в'язати королів.
На чолі дикунів була Клю-Клю.
— Ти вільний, Мацюсю,— сказала вона.
— Я закриваю засідання! — крикнув зв'язаний і вже без люльки лорд Пукс.