— Іще, іще,— гукали африканські королі, здивовані та зачаровані, називаючи Мацюся "Королем Стобарвного Неба та Приборкувачем Вогню".
Але треба було йти спати, бо наступного ранку призначено від'їзд.
Сто оркестрів грало на вулиці, коли королівські автомобілі везли гостей на вокзал. У десяти королівських поїздах білі, чорні та жовті королі покинули гостинну Мацюсеву столицю.
Ми здобули велику дипломатичну перемогу,— потираючи руки, сказав старший міністр, коли вже поверталися додому.
— Що таке? — не зрозумів Мацюсь.
— Ви геній,— мовив старший міністр.— Ваша королівська величність, навіть не підозрюючи того, зробила велике діло. Перемагати можна не лише на війні: розбити ворога й щось за це зажадати. Дипломатична перемога — це одержати без війни те, що треба. У нас є порт, а це найважливіше.
Розділ тридцять восьмий
Мацюсь прокидався о шостій годині ранку. Інакше він не встиг би всього зробити. Тепер план дня було змінено так, що Мацюсь щоденно дві години вчився. Крім відвідин засідань парламенту та читання листів, Мацюсь мусив прочитувати ще дві газети: для дорослих та для дітей, щоб знати, що діється в його державі.
Отож одного разу, коли о восьмій годині ранку в королівській спальні було ще тихо, в палаці не на жарт сполошилися.
— Мацюсь, мабуть, захворів.
— Ще б пак! Цього давно слід було сподіватися.
— Жоден із дорослих королів не працює так багато.
— Останнім часом у нього був дуже поганий вигляд.
— Він майже нічого не їв.
— І йому не можна було зробити жодного зауваження, він зразу ж сердився.
— Справді, Мацюсь став дуже роздратований.
— Треба послати по лікаря.
Приїхав наляканий лікар і, не постукавши, просто в пальті, увійшов, ні, навіть вбіг, у королівську спальню.
Мацюсь прокинувся, протер очі й занепокоєно спитав:
— Що сталося, котра година?
Лікар без будь-якого вступу швидко заговорив, боячись, щоб Мацюсь його не урвав:
— Дорогий, любий Мацюсю, моє миле дитя, я знаю тебе з колиски. Я старий. Життя мені не дороге. Накажи мене повісити, розстріляти, посадити у в'язницю, мені байдуже. Твій батько, вмираючи, доручив тебе моїй опіці. Я не дозволю тобі встати
з ліжка, й край. А того, хто прийде морочити тобі голову, я накажу скинути зі сходів. Мацюсю, ти хочеш за один рік зробити те, що інші королі роблять протягом двадцяти років. Так не можна. Подивись, який у тебе вигляд. Наче ти не король, а дитина найбіднішого жебрака. Якщо префект поліції схуд, то він же товстун, і це йому тільки корисно. Але тобі, Мацюсю, худнути не гаразд, адже ти ростеш. Ти піклуєшся про всіх дітей. Завтра виїздить у село двадцять тисяч дітей. Чому ж ти сам маєш гинути? Ну, поглянь лишень на себе. Це для мене така ганьба, така ганьба. О, я старий недотепа...
Лікар подав Мацюсеві дзеркало.
— Ну, глянь, Мацюсю, глянь.
І старий лікар заплакав.
Мацюсь узяв дзеркало. Справді! Білий як стіна. Губи бліді, під очима сині кола, шия довга, худа.
— Захворієш і помреш,— з сльозами на очах казав лікар,— і не закінчиш свого діла. Ти і зараз уже хворий.
Мацюсь поклав дзеркало й заплющив очі. Йому було надзвичайно приємно, що лікар жодного разу не назвав його королем, що він не дозволяє йому встати з ліжка, а навіть ладен скинути зі сходів усіх, хто прийде до Мацюся в якійсь справі: "Як добре, що я хворий",— подумав Мацюсь і зручно вмостився в ліжку.
Мацюсь гадав, що він тільки втомився. Тому не хотілось йому їсти, хоч він був голодний. Тому Мацюсь не міг заснути вечорами, а вночі бачив погані сни. То Мацюсеві снилося, що йому на голову падає вогненний дощ і обпалює його. То — що йому відтяли обидві ноги й вийняли одне око. То — що він сидить у палацовому колодязі, приречений на голодну смерть. У нього часто боліла голова, а на уроках він був неуважний і нічого не розумів. Йому було соромно перед Стасеком та Геленкою, а найбільше перед чорною Клю-Клю, яка після трьох тижнів занять уже сама читала газети, писала диктанти і вміла показати на карті дорогу від Мацюсевої столиці до держави свого батька Бум-Друма.
— А що буває, коли король хворіє, хто тоді керує? — спитав Мацюсь тихим голосом.
— Влітку й так парламенти розпускаються на канікули. Гроші в нас є, треба їх тільки привезти. Порт є, кораблі є. Будинки в лісах споруджено. Решту зроблять службовці та міністри. А Мацюсь поїде на два місяці відпочити.
— Але ж я збирався поїхати в порт, що подарував король. Мав оглянути кораблі.
— А я не дозволю, і Мацюся чудово замінять міністр торгівлі та старший міністр.
— Я повинен бути присутній на маневрах.
А буде присутній військовий міністр.
— А листи дітей?
— Їх читатиме Фелек.
Мацюсь зітхнув. Нелегко погодитися на заступників, коли людина звикла все робити сама. Але справді в Мацюся не було вже сил.
Йому принесли сніданок у ліжко, а потім маленька Клю-Клю оповідала Мацюсеві цікаві негритянські байки. Потім він бавився з маленьким паяцом, якого дуже любив. Згодом дивився кумедні малюнки в дитячих книжках. Потім йому подали в ліжко яєчню з трьох яєць, склянку гарячого молока та булку з свіжим маслом. І лише після цього лікар дозволив Мацюсеві одягтися й сісти на балконі в зручному кріслі.
Сидить Мацюсь, сидить і ні про що не думає, ні за що не боїться, жодної в нього турботи. І ніхто не має до нього ніяких справ. Ані міністр, ані церемоніймейстер, ані журналіст, ніхто, ніхто. Сидить Мацюсь та слухає, як гарно співають у парку пташки. І так він слухав, слухав, поки заснув, і спав довго, аж до самісінького обіду.
— А тепер з'їмо супчику,— всміхнувся лікар.— Після обіду проїдемося в колясочці по парку. Потім знову подрімаємо. Потім ванна і — до ліжка, люлі-люлі. А потім вечеря й знову спати.
І Мацюсь спав, спав, найохочіше спав. Йому тепер рідко коли снилися погані сни. Він багато їв. Протягом трьох днів набрав півтора кілограма.
— Оце я розумію,— радів лікар,— через тиждень, коли так піде й далі, я знову називатиму Мацюся його королівською величністю. А зараз це не король, а замірок, бідна сирітка, що піклувалася про весь світ, а сама не мала нікого, хто б потурбувався про неї.
Через тиждень лікар подав Мацюсеві дзеркало.
— Уже майже король, чи не так?