Цей ящик мали розпакувати під час свята. Приладнали його так, щоб мавпи могли зразу ж вбігти в клітку. І ось зібралися всі, стоять, дивляться. Тільки-но відірвали дошку, зараз же одна, потім друга мавпа вистрибнули в клітку. А третьої все нема. Ящик трохи відсунули від клітки, і раптом з нього вискакує маленька Клю-Клю, кидається Бум-Друмові в ноги і щось говорить до нього по-негритянському.
Бум-Друм страшенно розгнівався і, хоч він не був уже диким, хотів ударити неслухняну Клю-Клю. Але Мацюсь узяв її під свій захист.
Клю-Клю погано вчинила, що втекла з дому. Клю-Клю дуже погано вчинила, що вночі сама відкрила ящик, випустила одну мавпу й зайняла її місце. Але Клю-Клю вже покарано. Адже шість тижнів перебувати в ящику разом з мавпами — річ дуже неприємна. І до того ж Клю-Клю була дочкою короля й звикла до зручностей. А в ящику вона не могла користатися навіть з того, з чого користувалися мавпи, бо Клю-Клю не наважувалась підходити до вікна ящика, через яке їм подавали їжу, боячись, щоб її не помітили й не відіслали додому.
— Королю Бум-Друм, друже мій Бум-Друм,— сказав зворушений Мацюсь,— ти можеш пишатися своєю дочкою. Ні на що подібне не зважилась би не тільки дівчинка, але жоден білий хлопчик.
— Можу подарувати тобі це вперте дівчисько, яке ти так борониш,— буркнув розгніваний Бум-Друм.
— Чудово,— згодився Мацюсь,— нехай вона залишиться в моєму палаці, хай вчиться, а коли стане королевою, буде такою ж реформаторкою між чорними, як я між білими.
Дивно: минула лише година після цієї пригоди, а Клю-Клю вже поводилась так, ніби жила тут дуже давно. І коли старий професор, який знав п'ятдесят мов, звернувся до неї по-негритянському й пояснив, що хоче від неї Мацюсь, Клю-Клю зразу ж відповіла:
Я теж так думала. Мій золотий, лев'ячий, крокодиловий професоре, тільки, будь ласка, відразу ж почни мене вчити вашої
мови, бо я не можу сказати, що думаю, а плани в мене дуже важливі, і я не люблю ані чекати, ані відкладати.
З'ясувалося, що Клю-Клю вже знає сто дванадцять європейських висловів, котрих навчилася під час перебування Мацюся в Африці.
— Просто неймовірно, яке це маля здібне,— дивувався професор.— У неї напрочуд хороша пам'ять. Я охоче тебе вчитиму, люба, відважна, щира Клю-Клю.
До кінця свят Клю-Клю лишалася на першому плані. У всіх вітринах було тепер найбільше фотографій Клю-Клю. Хлопчики найголосніше кричали та найвище підкидали шапки, коли в автомобілі з'являлася Клю-Клю. А коли під час відкриття дитячого парламенту Клю-Клю сказала європейською мовою: "Від імені моїх чорних земляків, негритянських дітей, вітаю цей перший у світі дитячий парламент",— вибухла така буря оплесків, і всіх охопив такий захват, що навіть Фелек, незважаючи на всю свою енергію, довго не міг дати лад зборам. Втративши терпіння, він гукнув до одного з депутатів, що горлав мов божевільний:
— Гей, ти, чуєш, коли зараз же не замовкнеш, заціджу тебе по пиці!
Цей Фелеків вислів справив дуже погане враження на білих королів, але вони й вусом не моргнули.
Я охоче описав би докладніше всі ігрища та торжества на тому святі, але тоді не вистачило б місця для важливіших подій. Адже не ігрищами треба цікавитись у книзі про короля-реформатора. Мої читачі повинні пам'ятати, що Мацюсь не просто так запросив до себе гостей. Йшлося тоді про серйозні політичні справи.
Серед гостей був і старий король із своїм сином, лютим ворогом Мацюся. Був і король, друг жовтих. Був тут і сумний король, з яким у Мацюся вже декілька разів відбулися довгі розмови.
— Дорогий Мацюсю,— казав сумний король,— я мушу визнати, що ти почав дуже сміливо, що твої реформи напрочуд цікаві й важливі. Досі все йде гаразд, навіть чудово. Але запам'ятай: реформи окупаються тяжкою працею, слізьми та кров'ю. Ти лише починаєш. Не втішай себе надією, що так буде завжди. Не покладайся занадто на свої сили.
— О, я знаю,— відповів Мацюсь,— це дуже важко.
І розповів, скільки він працює, скільки ночей не спав і скільки разів їв холодний обід.
— Найгірше, що в мене немає власного порту,— скаржився Мацюсь,— і мені чинять перешкоди з перевезенням золота.
Замислився сумний король і сказав:
Знаєш, Мацюсю, я гадаю, що старий король дав би тобі один із своїх портів.
— Де там! Цього йому не дозволить син.
— А я гадаю, що дозволить.
— Але ж він мене ненавидить. Заздрить мені, підозрює. Він образився на мене.
— Так, це правда, все правда. Але, незважаючи на це, він згодиться.
— Чому? — здивувався Мацюсь.
— Тому що він тебе боїться. На мою дружбу він не може розраховувати,— посміхнувся сумний король.— Другий король задоволений, що ти поступаєшся йому жовтими королями.
— Адже не можу я забрати собі всіх,— пробурмотів Мацюсь.
— Звичайно, розумніше не прагнути панувати над усім світом. Але були, є і будуть такі, що намагалися та намагатимуться це зробити. Може, й ти, Мацюсю, теж спробуєш.
— Ніколи!
— Люди змінюються, успіх їх псує.
— Але не мене.
Саме тоді ввійшов старий король із сином.
— Про що ви тут розмовляєте, ваші королівські величності?
— Та ось Мацюсь скаржиться, що в нього немає порту. В Мацюся є гори, ліси, міста, поля, але нема ані моря, ані кораблів. А тепер, коли він подружився з африканськими королями, порт йому конче потрібний.
— І я так думаю,— відповів сивий король.— Але цьому можна зарадити. В останній війні Мацюсь переміг і уклав мир, не вимагаючи від нас нагороди. Це було дуже шляхетно з його боку. Тепер наша черга показати, що ми вміємо бути шляхетними. Чи не так, мій сину? Адже ми без усякої шкоди для себе можемо відступити Мацюсеві частину нашого моря й один порт?
— А за кораблі Мацюсь нам заплатить,— хутко додав син.— Адже в нього багаті друзі.
— З великою приємністю,— зрадів Мацюсь.
Негайно викликали міністра закордонних справ та державного секретаря, склали відповідний документ, який підписали всі королі. Церемоніймейстер приніс скриньку, і Мацюсь тремтячою рукою приклав печатку.
Час було кінчати справи, бо вже запалювали фейєрверк.
О, тут справді було на що подивитись. Усе місто висипало на вулиці. Парк був залюднений — тут і депутати, і військові, і цивільні чиновники. Спеціальні місця займали журналісти, які з'їхалися з усього світу, щоб описувати ці чудеса в своїх газетах. На балконах, біля вікон і на терасі палацу зібралися королі. Дехто з диких королів виліз на дах, аби краще все бачити. Ось запалала вежа. Бенгальські вогні, ракети, зелені, червоні кулі полинули в небо. Вогненні змії, млинки — щораз іншого кольору. А коли заіскрився водоспад, із усіх грудей вихопився крик захвату. І все це під супровід гуркоту та пострілів.