— Ще ні,— відповів Мацюсь, якому було напрочуд приємно, що з ним розмовляють так лагідно, ставляться як до дитини й не називають королівською величністю.
Мацюсь знову став жвавим та веселим, і лікар насилу заганяв його на кілька годин до ліжка.
— А що там пишуть у газеті?
— В газеті пишуть, що король Мацюсь хворий і так само, як і всі діти в його державі, завтра виїздить на ціле літо в село на відпочинок.
— Завтра? — зрадів Мацюсь.
— Еге ж, опівдні.
— А хто ще їде?
— Ну, я, капітан з дітьми, ну й, мабуть, Клю-Клю, бо з ким би вона тут залишилась?
— Ну, звичайно, Клю-Клю повинна поїхати з нами.
Лише два папери підписав Мацюсь перед від'їздом: розпорядження, що його заступатимуть на час від'їзду старший міністр — у справах дорослих громадян та Фелек — у всіх справах дітей.
Два тижні Мацюсь нічого не робив, лише грався. Забавками керувала Клю-Клю. Вона влаштовувала полювання, військові марші, чудово будувала з галуззя курені і навчила цього всіх дітей. То забавки відбувалися на землі, а то на деревах. Спершу Клю-Клю не вміла ходити в черевиках.
— Що за дикий звичай,— скаржилась вона,— носити на ногах вбрання!
Крім того, її дратувало плаття.
— Чого у вас хлопчики одягаються інакше, ніж дівчатка? Це зовсім дикий звичай. Тому-то у вас дівчатка такі незграбні. Ані на дерево не можуть вилізти, ані черев паркан перестрибнути. Завжди це капосне плаття заважає.
— Але ж, Клю-Клю, ти лазиш по деревах краще, ніж наші сільські хлопчаки, не кажучи вже про Мацюся та Стасека.
— Хіба ж це дерева? — сміється Клю-Клю.— Це кілки, по яких лазити дворічним дітям, а не такій, як я, дорослій дівчині.
Одного разу діти побачили, як спритно білка перестрибнула з дерева на дерево.
— І я так вмію,— жваво сказала Клю-Клю. І перш ніж Мацюсь, Стасек та Геленка встигли збагнути, що вона надумала робити, Клю-Клю скинула плаття й сандалі, скочила за білкою на дерево і кинулась їй навздогін. Білка скаче з гілки на гілку, а Клю-Клю за нею. Білка скаче з дерева на дерево, а Клю-Клю за нею. Хвилин з п'ять тривала ця гонитва, поки стомлена білка стрибнула на землю. Клю-Клю скочила за нею. Діти думали, що Клю-Клю заб'ється, але, падаючи, дівчинка так спритно чіплялася за гілки, що кінець кінцем впала на руки й спіймала білку. Клю-Клю схопила її за шию так уміло, що білка не могла навіть кусатися.
— Оця ваша північна мавпочка дуже отруйне звіря?
— Анітрішечки. У нас тільки змії отруйні.
Клю-Клю докладно розпитала, який вигляд у змії, уважно роздивилася її на малюнку й пішла в ліс. Цілий день шукали Клю-Клю. Нема її й нема. Лише надвечір повернулася вона, розкошлана, подряпана й голодна, але принесла в скляній баночці трьох живих змій.
— Як ти їх піймала? — спитав здивований Мацюсь.
— Так, як ловлять усіх отруйних змій,— відказала вона простодушно.
Сільські діти спершу боялися Клю-Клю, але згодом дуже її шанували й любили.
— Хоч і дівка, а меткіша за будь-якого хлопця. Матінко, які ж мають бути в них хлопці!
— Зовсім такі ж, анітрішечки не кращі,— пояснювала Клю-Клю.— Це тільки в білих дівчатка носять довге волосся й плаття і через те нічого не можуть робити.
Розділ тридцять дев'ятий
Але не тільки в киданні каменів та стрільбі з лука, в збиранні грибів і горіхів Клю-Клю була першою. Я вже не кажу про ботаніку, зоологію, географію й фізику, в яких Клю-Клю була найздібнішою ученицею. Варто було їй побачити раз на малюнку якусь рослину чи комаху, щоб упізнати її на лужку або в лісі. Одного разу Клю-Клю дізналася, що якась рослина росте на болоті, й зразу ж побігла до сільських хлопчаків, щоб розпитати, де тут болото.
— Далеченько, верстов зо три буде.
Далеченько? Можливо. Але не для Клю-Клю. Прокрадеться Клю-Клю в буфет, відбатує скибку хліба, шматок сиру, і вже й слід її прохолов.
Та її навіть не шукають:
— Ого, Клю-Клю хазяйнувала в буфеті. Знов якась експедиція.
Вечір, ніч, а Клю-Клю все немає. Вона ночує в лісі, а вранці повертається й несе .з тріумфом букет болотяних квітів та ще жабок і тритонів, ящірок і п'явок. Її гербарій був найбагатший, її колекція комах, метеликів та камінців — найчисленніша. В її акваріумі водиться більше слимаків і більше плаває рибок. І КлюКлю завжди весела. Всміхається, показуючи свої білі міцні зубки. Але Клю-Клю вміла бути й серйозною.
— Ах, Мацюсю, коли я дивилася на фейєрверк та вогненний водоспад, я думала — яке було б щастя, коли б і чорні діти могли подивитися на ті ваші чудеса. В мене до тебе, Мацюсю, велике прохання.
— Яке? — питає Мацюсь.
— Щоб ти запросив до своєї столиці п'ятдесят чорних дітей. Хай би вони вчилися так само, як я, а згодом повернулися в Африку й навчили б усього того інших чорних дітей.
Мацюсь нічого не відповів, тому що вирішив зробити Клю-Клю сюрприз. І того ж вечора написав листа до столиці:
"Любий Фелеку! Коли я від'їздив, на даху саме встановлювали бездротовий телеграф. Роботу мали скінчити першого серпня. Цим телеграфом ми можемо зв'язуватися з Бум-Друмом. Отже, прошу тебе, аби ти передав Бум-Друмові першу телеграму про те, щоб він надіслав до нас п'ятдесят негритянських дітей, для яких я відкриваю школу в моїй столиці. Тільки, прошу тебе, не забудь.
М а ц ю с ь".
Тільки Мацюсь послинив конверта, щоб його заклеїти, коли відчинилися двері.
— Фелек! Як добре, що ти приїхав. Я саме збирався послати тобі листа.
— Я приїхав з важливою місією, офіційно,— сказав з серйозним виглядом Фелек.
Він вийняв з кишені золотий портсигар і запропонував Мацюсеві сигару.
— Хай ваша королівська величність спробує — перший ґатунок, чудове куриво — пріма-сорт, годиться для королівського носа.
— Я не курю,— відмовився Мацюсь.
— Ото ж бо воно й є,— сказав Фелек.— Це погано. Король повинен себе поважати, і саме з цього питання я приїхав з місією ратифікації мого контрпроекту. Мій ультиматум такий: по-перше, я вже не Фелек, а барон Фелікс фон Раух. Мій парламент не дитячий парламент, а Прогрес-парламент, скорочено Пропар. Крім того, раз і назавжди треба покласти край оцьому "Мацюсеві". Вашій королівській величності вже сповнилось дванадцять років, і ви повинні врочисто коронуватися й називатись надалі імператором Матеушем Першим. Інакше всі реформи підуть на вітер.