На нього чекає важка праця і хтозна-скільки злигоднів.
Розділ двадцять шостий
Завели Мацюся до королівського намету. І хоч був він стомлений дорогого, проте Клю-Клю мусила одразу ж розказати йому, що, власне, сталося. Та, зрештою, Мацюсь побачив це на власні очі. Табір нещасних дітей має жахливий вигляд. Дітям нічого їсти. Всюди плач і зойки хворих. Дітям несила йти далі, а лишатися на місці — це означає загинути. Хто міг, давно вже втік з табору, а решта чекає, що скаже Мацюсь.
— Пригадуєш, Клю-Клю, як ти ганяла білочку на дереві? — питає Мацюсь.— А пригадуєш, як Антекові зуби вибила?
— Пригадую,— каже Клю-Клю, а сама навіть не всміхнеться.
Якщо весела вдачею людина раптом стає сумною, то це особливо прикро.
Мацюсь і Клю-Клю довго мовчать.
— Скільки дітей у таборі?
— Тепер уже й сама не знаю. Деякі загинули дорогою, деякі розбіглися.
— Як ти гадаєш: витримаєте ще тиждень?
— Мусимо.
— То от що. Не можна гаяти час. Я повинен якнайшвидше дістатися до міста, де є телеграф. Викличу на допомогу білих.
— А чи погодяться вони?
— У нас немає іншого шляху.
— Роби, Мацюсю, що хочеш. Бо я вже зовсім безпорадна.
Коли негритянські діти побачили, що Мацюсь залишає їх, вони страшенно стурбувалися.
— Рятуй нас! — плачуть.
— Не покидай нас! — кричать.
Виліз Мацюсь на дерево, щоб його всі бачили, і каже:
— Не бійтеся. Я повернуся з допомогою. Вам доведеться чекати тиждень, а може, тільки три дні. Чим швидше вирушу я в дорогу, тим швидше прибуду з підмогою.
І діти повірили. Заспокоїлись, а дехто почав навіть співати, та не дуже голосно, бо де той голос у голодного. І Мацюсеві аж моторошно стало, коли він побачив, як йому вірять. Адже найгірше, коли даєш слово щось зробити, а сам не переконаний, що це вдасться.
Дитячий табір розташувався поблизу великої африканської річки, і Мацюсь знав, що в гирлі є порт білих, та й трохи ближче трапляються міста, де має бути телеграф. Поплив Мацюсь за течією швидко-швидко. Стали йому в пригоді мандрівки на маяк. Тепер він відчув, який став дужий, і зрозумів, чого переміг Пилипа. "Я загартований!" — подумав Мацюсь.
І хай Мацюсь голодний, стомлений, і сон змагає його,— він мчить, мов на крилах, наче за ним женуться. Мацюсь сам не знає, чи то страждання негритянських дітей, чи то чесне слово, дане їм, допомагають йому. Мчить Мацюсь на своєму човні, мов вихор. Після півдня лише трохи затримався, щоб підживитися лісовими плодами, й знову в дорогу. Адже на нього чекають.
Трапилося з Мацюсем в дорозі дві пригоди: раз задрімав він трохи, і човен плив сам. Течія віднесла його до берега, і тут Мацюсь мало не попався в пащу до гіпопотама. Добре, що весла уві сні не випустив. Другий раз мало не перекинув човна, коли наскочив на величезного крокодила. Якби в цьому місці Мацюсь шубовснув у воду, даремно б негритянські діти чекали на допомогу.
Аж ось і місто білих над річкою. У місті є пошта. Є гарнізон. Є телеграф. Телеграфіст був іще вдома. Його чепурненький будиночок стояв у садочку поблизу річки. Подумати тільки: там таке лихо, стільки дітей гине, а тут люди живуть собі спокійно й нічого не знають. Телеграфіст поливає квіти на клумбі, а навколо нього бігає в білому платтячку маленька весела дівчинка, наче Аля, і їсть хліб з медом.
— Ви телеграфіст?
— Я, а що?
— Прошу зараз же надіслати телеграму.
— Зараз, мій соколе? Ще немає дев'ятої. Мені треба полити квіти, поки не почало пригрівати сонце.
— Але я не можу чекати.
Справді, Мацюсь не може чекати. Ось зараз він упаде й засне. І спатиме, може, сто років. А там діти чекають.
— Я король Мацюсь.
— Король Мацюсь?
— Дві ночі не спав... Там гинуть діти. Потрібна допомога.
Телеграфіст ставить на землю поливальницю. Мацюсь хапає її в руки і виливає воду собі на голову, щоб відсвіжитися.
— Швидше, бо я засну.
— Ну гаразд уже, гаразд.
Аж тут дружина:
— Михалю, ти ж не снідав.
— Я зараз повернуся.
— Випий хоч молока.
Але Мацюсь тягне телеграфіста за руку.
— Швидше.
— Та йду вже.
І телеграфіст поспіхом зав'язує собі краватку.
Нарешті, вони біля апарата.
— Ну, а далі що?
— Не знаю,— зітхнув Мацюсь.— Як тільки надійде відповідь, зараз же розбудіть мене.
Бачить телеграфіст, що Мацюсь уже спить.
— Ой лишенько!
Він дзвонить до поліцмейстера, та поліцмейстер іще спить, бо вчора був на балу в губернатора.
Тоді телеграфіст надсилає до коменданта порту телеграму:
"Вранці о восьмій прибув білий хлопець, невідомий, брудний, обшарпаний, страшенно втомлений, каже, що він король Мацюсь, що помирають якісь діти. Потрібна допомога. Він сидить і спить. Наказав розбудити, коли надійде відповідь".
За півгодини відповідь надійшла:
"Негайно перевірити. Викликати губернатора. Посилити охорону, нікуди без нагляду хлопця не пускати. Чекаю повідомлень".
За п'ять хвилин ще одна телеграма:
"Чекаю повідомлень. Король Мацюсь утік з безлюдного острова. Перевірити, чи справді Клю-Клю оголосила війну чорних дітей. Де розташовано її табір? Телеграму подав секретар Ради П'яти".
За п'ять хвилин апарат знову стукає:
"Чи Мацюсь прибув з табору чорних дітей? Якщо так, то де той табір? Скільки там дітей? Що їм треба? Секретар Червоного Хреста".
І ще за п'ять хвилин:
"Негайно повідомити, в якому стані прибув Мацюсь: чи здоровий він. Сумний король".
— Розірватися мені, чи що, дідько його бери,— сердиться телеграфіст, бо вже дзвонить телефон від поліцмейстера.
— Що робить той хлопець?
— Снить.
— Де спить?
— На лавці.
— Чи дихає?
— Дихає.
Знову дзвінок:
— Говорить губернатор.
— Показилися, чи що? Я ж не снідав! То за цілий день жодної телеграми, то — наче світ горить. Хіба в людини чотири руки?.. Гей, ти, хлопче, король Мацюсь, чи як тебе! Дихаєш? Пам'ятай, що треба дихати. Поліцмейстер наказував.
І знову до апарата. А тут під вікнами вже стоять солдати з карабінами напоготові. Вбігає перелякана телеграфістова дружина:
— Тікай, стрілятимутьі Дитина в плач.
А Мацюсь спить — ані поворухнеться.
Губернатор порівнює Мацюсеву фотографію з сплячим хлопцем.
— Мабуть, це він. Щоправда, фотографія минулого року. А хлопці в такому віці швидко ростуть. Та чого б він, зрештою, мав брехати? Телеграфуйте, що це Мацюсь.