— Заспокойтеся, бешкетники, корррроль хоче спати! Коррролго не можна заважати, коли він хоче спппати!"
Розділ двадцять другий
Усе змінилося. Одразу.
Наступним кораблем знову прибуло кілька дорослих: замірятимуть острів, складатимуть план. Приїхало дві жінки, які все креслитимуть. Завітав лікар, оглянув Мацюся, записав щось на папірець і тим же самим кораблем відплив. Почалося спорудження ще одного будиночка, спеціально для канцелярії. Привезли труби, на яких уміли грати писарі, ремісники та двоє хлопців з варти. Оркестр грав, ротмістр, землемір та дві жінки танцювали. А Мацюсь, лежачи в ліжку, плакав.
Страшенно шкода Мацюсеві полковника Дормеска, бракує йому й Валентина, що вмів пояснювати сни. Так Мацюсеві сумно й зле, що, коли б не діти з маяка та не могилки на горі,— одягнувся б, пішов би до густого лісу і розшукав би дикунів, які — Мацюсь знає, що вони є,— десь ховаються.
І раптом почув Мацюсь, ніби щось лазить по ковдрі: "Мабуть, миша".
Ні, це було звірятко трошки більше за мишу, з маленьким хвостиком, руде, з білими лапками. І — що найдивніше — те звірятко мало на шиї ланцюжок з якоюсь гиркою. Ні, то не гирка, а горіх. А в горішку був лист від Клю-Клю.
"Любий Мацюсю,— писала Клю-Клю,— серце мені підказує, що тобі зле на безлюдному острові. З білими я тепер не бачуся, бо відбувається велика війна. Бум-Друма вбито. Лишилася і я сиротою, як ти".
Далі докладно писалося, як слід вкласти відповідь до горіха, як його заклеїти, щоб папір не підмочило, коли щуреня пливтиме через море.
Мацюсь збагнув, що не звірятко править Клю-Клю за поштового голуба. У своїй відповіді він заспокоїв Клю-Клю, що йому добре, що він не знає іще, чи залишиться далі на острові, і просив, аби вона йому часто писала.
А на горі в Мацюся з'явилася ще одна могилка.
— Одна, дві, три, чотири, п'ять,— полічив Мацюсь могилки, сів на човен і поплив до Алі.
Напрочуд лагідні були з ним сьогодні діти. Нічого він їм не привіз, бо не хотів просити в ротмістра, який зранку був чогось сердитий і всіх лаяв. Проте Альо подарував Мацюсеві гарну черепашку, Аля дала кругленький камінець. І Мацюсь подумав, що це будуть добрі пам'ятки, бо він більше ніколи не припливе до дітей.
Аля жодного разу не заплакала, не капризувала. Альо прочитав казку "Червона шапочка" і лише раз помилився. Страшенно не хотілося Мацюсеві повертатися назад. Хай би ті на безлюдному острові робили, що хочуть, а він лишився б тут.
Але повернувся Мацюсь, а в кімнаті на нього чекає Амари.
— Ах, як це добре, що ваша королівська величність повернулися. Я непокоївся. Гей, Пилипе!
З'явився Пилип і став струнко.
— Варті стати біля канцелярії, зрозумів? Кімнату замкнути на ключ, ключ віддати мені, зрозумів? І якщо комусь з ваших спаде на думку підслуховувати під дверима мою таємну розмову з його королівською величністю, то живцем шкіру здеру, зрозумів? Кроком руш!
Пилип вийшов до сусідньої кімнати, шшурх — вийшли всі; Пилип віддав ключ.
— Любий кузене,— почав ротмістр,— я бажаю жити з вами в злагоді. Хочу просити у вас пробачення.
Амари впав на коліна перед Мацюсем.
— Прошу встати,— сказав Мацюсь,— я не люблю, щоб переді мною ставали навколішки. Я нічого не розумію.
— Дорогий мій кузене, я правнук Ельжбети Навіженої, рідної тітки Генріха Запального. Ми родичі, тому сумний король дозволив мені приїхати сюди. Я буду слухняним, мов ягня. Я не видав обіду вашій королівській величності, любий кузене, бо хочу, щоб рахунки були в порядку. Але я одержав таємний наказ, і тепер ми будемо жити дружно. Королю, якщо мені не пробачиш, то дивись.— Маркіз Амари приклав до скроні револьвер і хотів був стріляти.
— Ну гаразд,— крикнув переляканий Мацюсь,— я теж хочу жити з кузеном у дружбі.
Амари кинувся Мацюсеві на шию. І Мацюсь відчув, що ротмістр п'яний. Погоджується Мацюсь на все, мовляв, шкода йому кузена, але він хоче, щоб той чимшвидше пішов геть.
— У моїх жилах королівська кров. І за що я так мучуся? Я мусив піти на поєдинок, бо мене образили. Мусив вилаяти генерала. А що ж я такого сказав? Ну, що він "лисий дурень". Бо й справді дурень. Ну, скажи, любий мій кузене, сам скажи, хіба він не дурень?
— Дурень,— погоджується Мацюсь.
— А чи міг я не піти на поєдинок, ну, скажи, ваша королівська величність?
— Ні, не міг.
— То чого ж мене сюди вислали?
І він знову прикладає револьвера до скроні.
— Ось, отут у мене таємний наказ від сумного короля:
"Кожне Мацюсеве бажання — все одно, що моє власне". Отут у мене таємний наказ... Ні, це не той. Бо є в мене ще один наказ... О, ось тут. Це наказ молодого короля: "Надсилаю лікаря, щоб він оглянув Мацюся і написав, ніби Мацюсь збожеволів, тоді ми оголосимо це, і всьому буде край". Так, мій дорогий кузене, отаких-то друзів маємо ми, королі.
— Молодий король був моїм ворогом, а не другом,— заперечив Мацюсь.
— Ну гаразд, хай так, але Клю-Клю... ні, не Клю-Клю, а цей голодранець з маяка вдає з себе друга, а сам украв стільки іграшок. Дві крутиголовки, паяцика, чотири книжки, шість кольорових олівців. Хто за це платитиме? Я бідняк, хоч у моїх жилах королівська кров. А честь не дозволяє мені не заплатити. Уб'ю Дормеска й сам застрелюся.
— Дорогий кузене,— каже Мацюсь, щоб заспокоїти Амари,— я сам подарував усі ці речі.
— Ваша королівська величність благородні. Ваша королівська величність криється переді мною, але я все знаю. Ці лобуряки-хлопці галасують і не дають спати вашій королівській величності. Курять цигарки, та ще й такі смердючі цигарки. І через замкову шпарку дмухають дим сюди. І навмисне кидають мух у королівський чай, і впускають блохи в ліжко вашої королівської величності. Вони ж украли дві сокири й півфунта цвяхів. А хто за це відповідає? Я! Я! Я! Злидень! Праправнук королеви Ельжбети.
Ледве вдалося Мацюсеві забрати револьвер у Амари. Поклав Мацюсь Амари на своє ліжко, а сам впустив через вікно варту, аби тихенько віднесли ротмістра спати, бо в ротмістра, мовляв, болить голова.
Сидить Мацюсь і відчуває велику втому. Про скільки речей одразу дізнався він. Отже, в чаї в нього так багато мух, бо йому навмисне їх кидають. Отже, лікар приїжджав для того, щоб потім оголосити Мацюся божевільним. Зрозуміло тепер, чому Мацюся кусають блохи. І відомо тепер, що ротмістр має платити за все, що зникає.