Щоправда, неприємність все-таки була: солдати наказали Мацюсеві засипати комору, куди він складав харчі на дорогу. З кожної порції Мацюсь з'їдав половину, а другу потай приносив до льоху.
Швидко спливали години. Повсякчас доводилось Мацюсеві вдавати, наче він грається: то збирає жолуді, то прутики, то будує садочок коло муру, то паркан, то хатки з піску. І раз у раз поглядає, чи далеко солдати, чи стежать за ним. Робота посувалася тепер повільніше, бо вийняті цеглини Мацюсеві доводилось, ховаючи під курткою, відносити на другий кінець саду й. кидати через маленький отвір до льоху під альтанкою. А щоб не було чути, як вони гупають, він спускав ті цеглини на вірьовці.
Мур товстий. Потрібна велика витримка. Найменша необережність — і вся праця може піти нанівець. А праця важка. Пальці дедалі дужче болять, бо нігті зовсім поламалися, руки подряпані, шкіра нестерпно боліла й пекла. Та яка була радість, яке щастя, коли піддалася остання цеглина й рука просунулася по той бік муру. Аби тільки не помітив хтось, аби тільки не сталося щось непередбачене.
І так-таки й сталося. Коли Мацюсь вистромив руку за мур, на вулицю, там пробігав якийсь собака й зубами схопив Мацюся за палець. Зойкнув Мацюсь від болю, але схаменувся й удав, ніби просто майструє щось біля дикого винограду. Бо ж невідомо, чи собака сам біг, чи його вів на мотузку хазяїн. Бо помітить той хазяїн Мацюсеву руку за муром, зараз же про все здогадається й повідомить варту.
— Що ти там робиш? — запитали солдати, граючи в карти.
— Годую канарку салатом,— відгукнувся Мацюсь, намагаючись опанувати себе.
— Дурний ти, здохне твоя канарка.
І солдати грають у карти далі.
Тепер Мацюсь зрозумів, що вже не можна відкладати втечу. Отвір видно з вулиці. Навіть добре, що собака звернув Мацюсеву увагу на небезпеку. Солдати теж уже стали помічати, що Мацюсь якийсь стурбований, і частіше питають: "Що ти там робиш?" У вівторок прийде тюремний санітар оглянути Мацюся й здивується, що в нього руки подряпані. А як пояснити це? Отепер тільки зрозумів Мацюсь, скільки труднощів і небезпек чатують на нього. Але замість того, щоб зневіритись, Мацюсь ще дужче запалюється. "Сьогодні вночі!" — вирішує він.
Отож повечеряв Мацюсь, роздягнувся, ліг у ліжко рано, мовляв, голова болить. Залишив відчиненою кватирку, мовляв, жарко. Вкрився ковдрою з головою й чекає на зміну нічної варти.
Раптом відчиняються двері. Входить начальник в'язниці, входить представник королівської ради.
— Ваша королівська величність, зводьте збиратися. За годину вирушає поїзд на безлюдний острів. А ось документ з печаткою і підписами королів.
Мацюсь устає з ліжка, починає одягатися.
Розділ п'ятий
"Сьогодні вночі втечу,— думає Мацюсь, складаючи речі до валізки.— Не так, то інакше".
Уся Мацюсева праця пішла нанівець. Дірка у мурі готова. Та що з того? Адже Мацюсь більше не піде в сад. Будь-хто на його місці вдався б до розпачу й втратив би надію. Так, будь-хто, але не Мацюсь. Він відчував, що найважливіше — вирішити, а решта — дрібниці. Мацюсь зрозумів навіть, що для втечі, яку він здійснить дорогою, його праця мала певне значення. Він навчився витривалості, обережності. Одне слово, Мацюсь відчував, що найважливіше — це в собі, в голові, в серці бути готовим до всього. А далі буде видно. Тому-то Мацюсь і не втрачав надії.
Пакування речей тривало недовго. Начальник в'язниці весь час був у кімнаті, а коли під'їхала машина, попросив Мацюся засвідчити, що той не гнівається на нього.
— Вашій королівській величності це нічого не варто, а мені може згодитися.
— Гаразд.
Принесли чорнило, перо й папір.
Засвідчую,— пише Мацюсь, що не ображаюся на начальника в'язниці, бо він робив те, що йому належить. Коли перед війною я заарештував міністрів, він охороняв міністрів, бо так я наказав. Після війни він пильнував в'язня номер двісті одинадцять, бо такий був наказ королів-переможців. Розбив я фарфорову вазу, але він не мстився мені за це. Бажаю, щоб і надалі він робив своє; я теж робитиму своє.
К о р о л ь М а ц ю с ь П е р ш и й".
Королівський представник розписався в тюремній книжці, що забрав Мацюся, вони сіли в машину і поїхали.
Мацюсь з цікавістю дивиться у вікно автомобіля на свою столицю. Саме закінчилася вистава, і люди поверталися з театру. Ніхто не догадувався, що в автомобілі їде Мацюсь.
З театру поверталися тільки дорослі, жодної дитини. "Дітей повкладали спати, а самі розважаються",— сердито подумав Мацюсь.
Обіч Мацюся сидить королівський представник і куняє. "Відчиню дверцята й вискочу". Ні, не варто. Серед дітей було б заховатися легко, а зараз на вулиці самі дорослі, світять ліхтарі, і на кожному розі стоїть поліцейський.
І на вокзалі втекти не вдалося. Королівський представник узяв Мацюся за руку, хутенько провів через зал чекання — просто до вагона першого класу в поїзді, який через п'ять хвилин мав вирушити за кордон. Мацюсеву валізу поставлено біля вікна, а на валізу клітку з канаркою.
— Ну, будемо спати.
Чи він і справді такий сплюх, чи тільки прикидається?
Ні, полковник Дормеско не прикидався. Був він відомий, навіть видатний сплюх у четвертій дивізії важкої артилерії. Ще коли навчався в другому класі початкової школи, Дормеско спав на уроках. Та оскільки він не хропів, а спав тихо й нікому не заважав, учителька була ним задоволена. Диктанти Дормеско писав добре, з читання в нього завжди стояла четвірка з плюсом, але на арифметиці хлопець таки спав. Жартували з нього товариші, та він не ображався. І тому всі любили його. Коли одного разу він заснув на уроці закону божого, то й ксьондз навіть не розгнівався:
— Хто спить, той не грішить.
Якось заснув він на природознавстві. Учитель був дуже строгий, любив, щоб на уроках сиділи тихо. І от учитель щось розповідає, а в Дормеска очі склеплюються.
— Повтори, Дормеско.
— Він спить, пане вчителю.
Штовхнув сусід Дормеска ліктем. Той протер очі, підводиться.
— То що тобі снилося? — питає вчитель.
— Снився мені такий великий, великий мурашник.
Клас у сміх, а вчитель каже:
— Щастя твоє, що приснилася тобі природа, а то скуштував би ти кийка.
Коли Дормеску сповнилось шістнадцять років, до його батьків завітали гості, і один старий капітан сказав: