Дуже добре, що Бум-Друм був такий чорний. Бо якби він не був чорний, то так зблід-би, що всі негайно зрозуміли б, який це жахливий острівець.
— Як цей острів називається? — спитав молодий король.
— Отож-то й воно. Зараз скажу. Цей острів відкрив 1750 року мандрівник дон Педро. Буря потрощила йому щогли, він ледве висадився на берег і років двадцять жив там. Зовсім випадково натрапили на нього корсари. Дон Педро вдав, ніби хоче стати морським розбійником. За ці роки він так заріс, що був справді схожий на розбійника, і його взяли. Чотири роки він був корсаром. Зрештою втік і назвав цей острівець Островом Безнадії. Усе це описано в дуже товстій книжці, яку — я певен — жоден учитель географії, крім мене, не читав.
— Мій острів,— сказав другий учитель географії,— має одну ваду: він лежить трохи близько до материка. Зате обік нього є маленький острівець з маяком. Коли туман чи темно, маяк запалюють, і все навколо видно. На півдні острова височить скеля, під скелею — галявина. На тій галявині стоїть будиночок, саме для Мацюся. Острів цей населяли раніше дуже миролюбні негри. Коли білі відкрили цей острів, то відразу ж улаштували там школу, навчили негрів молитися та курити люльки. Моряки давали їм тютюн, а вивозили ваніль, корицю й канарок. Через п'ять років якийсь купець відкрив на острові крамницю, а трохи згодом діти купця захворіли на кір. Для білих кір не дуже страшний, а чорні діти всі вимерли, та й серед дорослих лишилося не більше ста чоловік. Якщо й живуть вони там досі, то, мабуть, в дуже малій кількості і сидять десь у лісі, в західній частині острова, куди втекли від кору, крамниці та школи білих.
— А де лежить цей острів? — спитав сумний король.
— Тут,— показав паличкою на карті вчитель географії.
Аж тут раптом підхопився з місця Бум-Друм та як грюкне кулаком об стіл.
— Не дозволяю! — гаркнув він.— Цей острів дуже близько до материка, де живуть негри. Мацюсь утече й збунтує наших дітей. Що ви, хай вам грець, думаєте!
Королі страшенно обурились. Королева Кампанелла з переляку мало не зомліла, а в учителя географії указка випала з руки, бо Бум-Друм хотів був кинутись на нього, та молодий король якось стримав дикого короля.
— Заспокойся, чорний друже, ми ще твого острова не чіпаємо. Коли не хочеш, то й не треба. Хіба це єдиний острів на світі?
Та коли білі королі окремо зібралися увечері в апельсиновому саду, всі, на зло Бум-Друмові, а може, трохи й на зло молодому королеві, хвалили саме цей острів.
— Було б смішно, коли б ми слухалися цього грубіяна. Він ще здумає, наче ми його й справді боїмося. Хіба Мацюсеві вдасться втекти, коли його пильнуватиме варта, а вночі маяк освітлюватиме галявину?
— Але ж він дитина,— сказала королева Кампанелла.— Треба, щоб у нього було трохи дерев, зелені, трохи пташиних пісень. Мацюсь завдав мені клопоту, але я пробачаю йому.
— Великодушне серце вашої королівської величності глибоко вражає нас,— сказав завжди ввічливий з жінками король Мальто.
— Звісно,— докинув і своє молодий король,— але, навіть шануючи чутливість серця королеви, ми повинні в політиці керуватися передусім розумом та обережністю.
— Але ж він дитина,— повторила королева, подаючи молодому королю два стиглі апельсини й сім фініків.
— Все промовляє за те, щоб вибрати саме цей острів,— сказав король, друг жовтих.— Підвозити харчі для варти й для Мацюся зручніше, бо острів недалеко від материка, та й море тут зовсім спокійне. Будувати нічого не треба, оскільки є приміщення школи, де можна жити. Ну і, врешті, коли б Мацюсь навіть спробував утекти, його з'їли б дикі звірі. А, не знаючи мови негрів, хіба він зможе з ними порозумітися? Отже, не тільки серце нашої гарної господині, але й розум та обачність дозволяють нам заслати Мацюся туди.
Молодий король уже не озивався, тільки, куштуючи фініки, думав: "Матиму халепу з Бум-Друмом"
Розділ другий
Прогулюється Мацюсь подвір'ям в'язниці. Навколо нема нічого, лише червоний високий мур. Одне-однісіньке старе горіхове дерево росте посеред двору. Дерев раніше було чимало, але через те, що росли вони близько муру, їх позрізали, коли дев'ять років тому втік з ув'язнення відомий бандит, якого довго потім шукала поліція. Тепер біля муру лишилося тільки дванадцять пеньків, і тому ще понурішим видається подвір'я.
Прогулянка триває півгодини. Попереду Мацюся йдуть двоє солдатів з карабінами напоготові, за ним — теж двоє, а праворуч і ліворуч — по три солдати з шаблями наголо. Мацюсь дивиться в землю й лічить кроки:
— Один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім кроків...
Разом виходить сто двадцять малих або вісімдесят великих: сімдесят кроків до горіхового дерева і п'ятдесят — від дерева до муру. Через кожні десять кроків Мацюсь підводить голову й поглядає на горіх. Бо на що йому ще дивитися? Часом він зовсім заплющує очі й розплющує тільки тоді, коли має глянути на дерево. Іноді Мацюсь змінює ритм — раз — великий, раз — малий крок. Часом ходить навпочіпки або десять кроків навпочіпки, а десять на п'ятах. Як тільки може, урізноманітнює собі нудну в'язничну прогулянку. Спадало йому навіть на думку поскакати на одній нозі. Та й скакав він часом, але тільки тоді, коли сидів у камері і був певний, що ніхто цього не бачить.
Коли б Мацюсь був звичайним в'язнем, може, було б йому легше; а оскільки він в'язень королівський, то повинен дбати про свою королівську гордість, якої його хотіли позбавити вороги.
— В'язень номер двісті одинадцятий, до канцелярії! — гукнув через заґратоване вікно начальник в'язниці.
Мацюсь здригнувся: це його номер. Але вдає, ніби не почув — іде далі.
— Кличуть вашу королівську величність до канцелярії,— каже начальник варти.
Нещодавно видано наказ називати Мацюся королем, бо інакше він не озивався. Однак про нього казали: в'язень номер двісті одинадцять, а до нього: ваша королівська величність.
— До канцелярії.
Глянув Мацюсь на горіхове дерево, обернувся, насупив брови, руки заклав назад, навмисне ступає малими кроками, начебто зовсім не поспішає, а насправді — чекає. Ноги йому тремтять, а серце так стукає, так стукає...
— Ваша королівська величність, звольте сісти,— сказав дуже ввічливо начальник в'язниці й сам подав Мацюсеві стілець.