— Побачимо,— казали поміркованіші.— Може, навіть усе вийде на краще. Коли діти переконаються, що нічого не вміють, що без нас обійтися не можуть, вони дужче поважатимуть нас.
Найбільше клопоту було з дітьми: більшість хлопчиків хотіла бути пожежниками й шоферами, а дівчатка — продавщицями в магазинах іграшок та в кондитерських.
— Адже всі не можуть робити одне й те ж.
— То хай хтось інший це робить. Навіщо мені робити те, чого не хочуть інші.
Багато суперечок точилося в родинах, коли діти віддавали батькам свої книжки й зошити.
— Ви порвали книжки й забруднили зошити, а тепер учителі нам вичитуватимуть, що ми нехлюї,— каже мати.
— Ти загубив олівець, тепер мені нічим малювати, і вчителька сердитиметься,— каже батько.
— Сніданок затримали, то напиши мені підтвердження, що я через сніданок запізнюсь до школи,— каже бабуня.
Раділи тільки вчителі. Тепер вони хоч трошки відпочинуть, бо дорослі спокійніші.
— Давайте покажемо дітям, як треба вчитися,— казали вони.
А були й такі, що сміялися з цих заходів дитячого парламенту.
Але всі були однієї думки: довго де не триватиме.
Дуже дивний вигляд мало місто, коли дорослі йшли з книжками до школи, а діти прямували в контори, на фабрики й в крамниці, щоб заступити дорослих. Дехто був дуже сумний, соромився, але інші не надавали цьому ніякого значення.
— Ну й що з того? Ми — знову діти. А хіба погано бути дитиною?
Згадували давні часи, навіть зустрічали іноді товаришів, з якими сиділи колись на одній парті. Згадували старих учителів, різні забавки й пустощі.
— Пам'ятаєш старого латиніста? — питає свого товариша інженер з фабрики.
— А пригадуєш, як ми одного разу билися, але через що?
— А-а, знаю. Я купив складаний ніж, а ти сказав, що він не сталевий, а залізний.
— І ми попали в карцер.
Якийсь лікар і адвокат так захопилися спогадами, що зовсім забули, що вони вже не маленькі, й почали штовхати один одного у канаву, ганятися один за одним, і вчителька, яка саме проходила повз них, була змушена зауважити їм, що на вулиці треба поводитися пристойно, бо перехожі дивляться на них.
Зате діти йшли на свою роботу дуже спокійно й серйозно, і о дев'ятій годині всі контори та магазини було відчинено.
А в школах сиділи дорослі. Старенькі сіли на останні парти, ближче до грубки. Сподівалися, що під час уроків можна буде трохи покуняти. Одне слово, читають, пишуть, рахують. Все йде чудово. Вчительки екзаменують — чи багато дорослі забули. Щоправда, кілька разів довелося нагадати "учням" про уважність на уроках. Бо й справді, хіба можна бути уважним, коли кожен думав про те, що діється зараз удома, на фабриці або в магазині, як там хазяйнують його діти.
Дівчатка хотіли показати своє вміння й вирішили зварити перший обід такий смачний, як ніколи. Та чи легко це зробити, якщо не все ти ще знаєш?
— А може, замість супу подати варення?
У продуктовому магазині можна було почути:
— Ах, як дорого! В жодного продавця нема таких цін.
— Піду куплю десь в іншому місці.
Одні торгувалися, аби довести батькам, що уміють дешево купувати. А новоявлені продавці хотіли похвалитися, що багато наторгували. Отже, торгівля йшла на славу.
— Будь ласка, ще десять апельсинів.
— І фунт родзинок.
— І швейцарського сиру. Тільки щоб був добрий, а то поверну.
— Мій сир найвищого ґатунку, а в апельсинів тонка шкірка.
— Гаразд. Скільки з мене?
"Продавець" ніби лічить, але в нього щось не дуже це виходить.
— А скільки в тебе грошей?
— Сто.
— Це замало. Стільки різних продуктів коштує більше.
— То я згодом принесу.
— Ну гаразд.
— Але, будь ласка, дай мені решту.
— Дурна! Даєш менше, ніж належить, а ще хочеш решту.
Треба визнати, що в магазинах та установах одне з одним поводилися не дуже-то ввічливо, і частенько чулися такі вислови, як наприклад: "Дурний. Брешеш. Забирайся геть. Ні, то ні. Не задавайся. Ач який. Диви, чого заманулось. Відчепися" — і таке інше.
А частенько можна було почути:
— Стривай, ось мама повернеться із школи...
Або:
— Зажди, я все скажу батькові, уроки скоро закінчаться.
Найдужче заважали хулігани, які заскакували до магазину, їли що завгодно і не бажали платити.
Поліція в місті начебто була: стояли хлопчики на перехрестях вулиць, але ще не знали, що їм робити.
— Ну, який же ти поліцейський? Злодії вбігли до магазину, вхопили жменю чорносливу й втекли.
— А куди втекли?
— А я хіба знаю?
— Ну, якщо ти не знаєш, то чим я можу тобі допомогти?
— Коли ти поліцейський, то повинен пильнувати.
— Еге ж! У тебе один магазин, і то не можеш угледіти, а в мене п'ятдесят магазинів, і за всіма треба дивитись.
— Дурень ти.
— Еге, дурень. А коли тобі не подобається, то не клич мене й край.
Поліцейський виходить, а його шабля аж по землі волочиться.
— Ще й з претензіями: хоче, щоб арештувати злодія, а не знає, куди він утік. Собача служба. Стій, наче стовп, і стеж за всім. І хоч би яблуко дали чи що інше, а то ж нічогісінько. Скажу, що більше не хочу бути поліцейським і край. Хай собі роблять, що хочуть, а я можу повернутися до школи.
Ось батьки повертаються з школи, а діти відчиняють їм двері й питають:
— Ну, що, мамцю, тебе викликали?
— Тату, ти написав контрольну?
— А з ким ти, бабуню, сидиш на парті?
— А на якій парті?
Дехто з дітей, повертаючись із контор, заходив у школу, щоб одвести тата чи маму додому.
— Ну, що ти робив у конторі? — питав батько.
— А нічого. Сидів за столом, потім трошки дивився у вікно — дивився на похоронну процесію, а потому закурив цигарку, але вона дуже гірка. На столі лежали якісь папери, то я на всіх підписав своє прізвище. Згодом прийшло якихось три панки, тільки говорили вони чи то по-французькому, чи то по-англійському, так я їм сказав, що не розумію. Чаю на сніданок не подали, то я з'їв цукор. Надвечір подзвонив до своїх товаришів, аби дізнатися, що вони роблять, але, певно, переплутав телефони, бо лише один мені відповів, що працює на пошті і має дуже багато листів з іноземними марками.
Обіди в деяких родинах були добрі, проте в більшості все підгоріло чи й взагалі дівчаткам не вдалося розпалити пічки. Отже, тепер батькам треба було нашвидку готувати їжу для себе й для своїх дітей.