Мацюсь був здібний, і сила волі в нього була велика. Він сказав:
— Через місяць я напишу Фелекові першого листа.
І, незважаючи ні на що, він так старанно вчився, що за місяць лист до Фелека був складений без сторонньої допомоги.
"Любий Фелеку,— писав Мацюсь.— Я вже давно дивлюся, як ви весело граєтесь у дворі. Я теж хотів би гратися з вами. Але я король і тому не можу. Ти мені дуже подобаєшся. Напиши, хто Ти, бо я хочу з Тобою познайомитись. Якщо Твій батько військовий, то, може, Тобі дозволять іноді приходити в королівський сад.
М а ц ю с ь — к о р о л ь".
Серце в Мацюся калатало, коли він покликав до гратів саду Фелека й передав йому свого листа. І ще дужче билося його серце, коли другого дня в такий же спосіб він одержав відповідь.
"Королю,— писав Фелек,— мій батько взводний командир придворної варти, військовий, і я дуже хочу потрапити у королівський сад. Я Тобі, королю, вірний і готовий піти за Тебе у вогонь і воду, захищати Тебе до останньої краплі крові. Коли Тобі знадобиться моя допомога, тільки свисни, і я з'явлюся на перший поклик.
Ф е л е к".
Мацюсь поклав того листа під книжки, аж на дно шухляди, і негайно почав учитися свистіти. Він був обережний, боявся зрадити себе. Якщо вимагати, щоб Фелека впустили в сад, то зразу ж почнуться наради: а нащо, а звідки Мацюсь знав, як його звуть, а де вони познайомилися? А що буде, коли міністри про все випитають і, зрештою, не дозволять? Син взводного. Хоч би поручика! Синові офіцера, може, й дозволили б, а тут, мабуть, не згодяться. "Треба ще зачекати,— вирішив Мацюсь.— А тим часом навчуся свистіти".
Не так то вже й легко навчитися свистіти, коли нема нікого, хто б міг показати, як це робиться. Але в Мацюся була сильна воля, і він навчився. І свиснув. Свиснув тільки так, на пробу, щоб переконатися, чи вмів. Та як же він здивувався, коли за хвилину перед ним став — витягнутий, мов струна,— Фелек, власною персоною.
— Як ти сюди потрапив?
— Переліз через грати.
У королівському саду росли густі кущі малини. В них і заховався король Мацюсь із своїм приятелем, щоб порадитися, як їм бути далі.
Розділ четвертий
— Слухай, Фелеку, я дуже нещасливий король. Відтоді, як навчився писати, я підписую всі папери. Вважається, що правлю цілою державою, а насправді я роблю те, що мені наказують. А наказують мені робити найнудніші речі й забороняють усе приємне.
— А хто ж вашій величності забороняє й наказує?
— Міністри,— відповів Мацюсь.— Коли був живий тато, я робив те, що наказував він.
— Звісно, тоді ти був королівською високістю, престолонаступником, а тато твій був королівською величністю — королем, але тепер...
— Тепер у сто крат гірше. Цих міністрів ціла купа.
— Військові чи цивільні?
— Лише один військовий — то військовий міністр.
— А інші цивільні?
— Я не знаю, що таке цивільні.
— Цивільні — це такі, що не носять мундирів і шабель.
— Ну, так, цивільні.
Фелек кинув у рот повну пригорщу малини й глибоко замислився. Після того нерішуче й спроквола запитав:
— У королівському саду є вишні?
Мацюся здивувало таке запитання, але, відчуваючи до Фелека велике довір'я, він сказав, що є й вишні, й груші, і обіцяв крізь грати передавати їх Фелекові, скільки той забажає.
— Отже, часто бачитися нам не випадає, бо нас можуть вистежити. Вдаватимемо, що ми незнайомі. Будемо листуватися. Листи кластимемо на огорожі (поруч з листом можуть лежати вишні). Коли цю таємну кореспонденцію буде покладено, ваша королівська величність свисне, і я все заберу.
— А коли в тебе буде готова відповідь, ти свиснеш,— зрадів Мацюсь.
— Королеві не свистять,— рішуче відказав Фелек,— я мушу подати сигнал інакше — стану віддалік і куватиму зозулею.
— Гаразд,— згодився Мацюсь.— А коли ти знову прийдеш?
Фелек довго щось обмірковував і нарешті відповів:
— Я не можу приходити сюди без дозволу. Мій батько взводний, і в нього дуже добрий зір. Батько не дозволив мені навіть підходити до огорожі королівського саду і багато разів попереджав: "Дивись, Фелеку, щоб тобі ніколи не спало на думку лізти по вишні в королівський сад. Пам'ятай це твердо, так само, як і те, що я твій рідний батько: коли тебе там спіймають, я здеру з тебе шкуру й живого з рук не випущу".
Мацюсь знітився. Це було б жахливо. З такими труднощами знайшов він друга, і от, з його, Мацюсевої, вини, з цього друга можуть здерти шкуру! Ні, справді, це вже надто велика небезпека.
— Ну, а як же ти тепер повернешся додому? — спитав стурбований Мацюсь.
— Хай ваша величність залишить мене, а я вже якось дам собі раду.
Мацюсь визнав ці слова слушними й вийшов з малинника. І саме вчасно, бо іноземний вихователь, занепокоєний відсутністю короля, пильно розшукував його в королівському саду.
Мацюсь і Фелек діяли тепер спільно, хоч їх і роз'єднували грати. В присутності лікаря, який щотижня зважував Мацюся і вимірював, щоб знати, як росте й набирається сили маленький король, Мацюсь часто зітхав і скаржився на самотність, а одного разу навіть згадав при військовому міністрові, що дуже хотів би вчитися військовій справі.
— Може, ви, пане міністр, знаєте якогось взводного, що міг би давати мені уроки?
— Звичайно, бажання вашої величності вчитися військовій справі дуже добре, але чому вас має вчити взводний?
— Може, навіть син взводного,— зрадів Мацюсь.
Військовий міністр насупив брови й записав вимогу короля.
Мацюсь зітхнув: знав, що той відповість.
— Про вимогу вашої величності я доповім на найближчому засіданні ради міністрів.
Нічого з цього не вийде; надішлють до нього, певно, якогось старого генерала.
Проте сталося інакше. На найближчому засіданні ради міністрів обговорювали лише одне: королю Мацюсеві оголосили війну одразу три держави.
Війна!
Недарма Мацюсь був правнуком хороброго Павла Переможця — кров у нього заграла. О, коли б мати скло, що запалює ворожий порох на віддалі, і шапку-невидимку!
Мацюсь чекав до вечора, чекав другого дня до полудня. І даремно. Про війну сказав йому Фелек. На кояший попередній лист Фелек кував лише тричі, а цього разу прокував, мабуть, із сто разів. Мацюсь збагнув, що в листі буде надзвичайне повідомлення. Проте він і гадки не мав, що таке надзвичайне. Війни вже давно не було, бо Стефан Розумний умів жити в злагоді з сусідами, і хоч великої дружби між ними не відчувалося, одначе й відвертої війни ні він сам не проголошував, ні інші не наважувались йому оголосити.