— Обов'язково будуть готові.
— Чудово!
Свято відкриття парламенту мало тривати тиждень. Першого дня — огляд військ, парадний обід і велика вистава в театрі. Другого дня — відкриття сейму дорослих. Третього — відкриття дитячого сейму. Четвертого дня — відкриття зоологічного саду. П'ятого — великий похід дітей, що виїздять на ціле літо в село, в будинки, які Мацюсь спорудив для них у своїх лісах. Шостого дня — великий прощальний бал для іноземних королів. А сьомого дня — від'їзд усіх гостей.
Мацюсь додав ще до програми четвертого дня відкриття пам'ятника хороброму пілотові, який загинув під час останньої Мацюсевої подорожі, та велике гуляння для чорних королів. На всіх розвагах мають бути присутні депутати обох сеймів, і Фелек-міністр сидітиме ліворуч від Мацюся, а старший міністр — праворуч. Це означає, що міністр дорослих та міністр дітей цілком рівні перед королем, і до Фелека також всі звертатимуться: "Пане міністр".
Коли все обговорили, Мацюсь підписав запрошення до іноземних королів: до білих — на білому папері, до жовтих — на жовтому, а до чорних — на чорному. До білих королів запрошення було написано чорним чорнилом, до жовтих — червоним, а до чорних королів — золотим. Запрошення до чорних королів повинен був відвезти Бум-Друм; запрошення до жовтих королів мав переслати їхній друг — білий король. Але було наперед домовлено, що той білий король затримає ці запрошення в себе. Тоді жовті королі образяться на Мацюся й не будуть з ним дружити.
Церемоніймейстер приніс ящик з королівською печаткою. Запрошення по черзі вкладали в конверти, і помічник державного секретаря запечатував їх червоним та зеленим сургучем. Мацюсь дивився уважно. Раніш його смішила вся ця церемонія запечатування листів, він вважав її непотрібною й сердився, що вона триває так довго. Але тепер Мацюсь зрозумів, як це важливо.
Уже було запечатано всі листи, крім останніх трьох. Міністрам надокучила ця церемонія, вони закурили сигари й тихо розмовляли між собою, хоч етикет забороняв розмовляти під час запечатування листів королівською печаткою. Вони не знали, що мав статися. Знали про все лише Мацюсь, старший міністр та міністр юстиції. Згодом міністр закордонних справ дуже ображався, що йому нічого не сказали.
Помічник державного секретаря зблід, але руки в нього анітрішечки не тремтіли. І коли він збирався вкласти в конверт запрошення до білих королів, то раптом закашлявся. Вдавши, що не може знайти носовичка, почав нишпорити в кишенях і так спритно вийняв разом з носовичком фальшиві листи, а справжні сховав, що помітити це могли лише ті, хто про все знав.
— Ваша величність, прошу пробачення,— сказав він, ніби зніяковілий,— але в моєму кабінеті вибито шибку, і я застудився.
— О, не турбуйтесь,— завважив Мацюсь,— в тому моя вина, бо шибку вибив я, коли ми гралися в сніжки.
Помічник був задоволений, що йому так майстерно вдалося підмінити листи. Але тут раптом міністр юстиції проголосив:
— Панове міністри, прошу уваги. Відкладіть ваші сигари.
Всі одразу ж здогадалися, що сталося щось важливе. А міністр юстиції надів на ніс окуляри й звернувся до помічника державного секретаря.
— Іменем закону ви заарештовані як шпигун і зрадник. Згідно з параграфом 174 вас буде повішено.
У того очі рогом полізли, він змахнув з лоба піт, але все ще вдавав з себе спокійного.
— Пане міністр, я нічого не знаю, нічого не розумію. Я хворий, у мене кашель. У моєму кабінеті вибито шибку. Мені треба піти додому й лягти в ліжко.
— Ні, братику, ти від мене не втечеш. Тебе вилікують у тюрмі.
Входять п'ятеро тюремних сторожів і накладають помічникові державного секретаря кайдани на руки й на ноги.
— Що сталося? — запитують здивовані міністри.
— Зараз побачите. Ваша королівська величність, звольте зламати печатки на цих листах.
Мацюсь розпечатав конверти й показав фальшиві папери. Там було написано: "Тепер, коли всі дикі королі — мої друзі, ви зовсім мені не потрібні. Я вже раз вас переміг, переможу й вдруге. І тоді ви будете мене слухати. Оголошую вам війну".
А п'ятий тюремний сторож вийняв з кишені помічника державного секретаря разом із носовичком зібгані запрошення до білих королів.
Заарештованому звеліли підписати протокол, що все це правда. Викликали телефоном державного секретаря. Той прибув відразу ж, переляканий на смерть.
— Ах мерзотник! — кричав він.— Я хотів прийти сам, а він так мене просив, так просив, сказав, що хоче мене замінити; купив мені квиток до цирку, мовляв, у цирку хороша вистава, а я, дурень, йому повірив.
Одразу ж приїхало на суд п'ятеро генералів.
— Нехай обвинувачений скаже правду, і це може полегшити його долю. Коли ж він почне викручуватися, буде погано.
— Я говоритиму правду.
— Скільки ви вже займаєтеся шпигунством?
— Три місяці.
— Чому стали шпигуном?
— Тому що програвся в карти і не міг заплатити. А картярські борги, як відомо, треба сплатити протягом двадцяти чотирьох годин... От я й узяв гроші з державної скарбниці.
— Ви вкрали.
— Я гадав, що зможу їх повернути, сподівався, що відіграюсь.
— Ну й що далі?
— Я знову грав у карти, щоб відігратися, й програв іще більше.
— Коли це було?
— Півроку тому.
— А що сталося потім?
— Потім я весь час боявся, що буде ревізія й мене посадять у в'язницю. І ось я поїхав до іноземного короля й став його шпигуном.
— Скільки він вам платив?
— Як коли: за важливі повідомлення я одержував багато, за незначні — мало. Але за підміну листів мені обіцяли дуже багато грошей.
— Панове генерали-судді,— сказав міністр юстиції.— Цей чоловік відповідає за три злочини: його перший злочин — викрадення державних грошей. Другий — те, що він шпигун. А третій — те, що він хотів, аби почалася війна, в якій знову загинуло б стільки невинних. Я вимагаю для нього смертної кари згідно з параграфом 174. Обвинувачений не є військовим, отже, нема потреби його розстрілювати, а досить повісити. Що ж до державного секретаря, то він також відповідав за свого помічника. Я сам люблю ходити в цирк, але на таку важливу нараду він повинен був прийти сам, а не надсилати шпигуна. Це велике недбальство, і за це йому варто дати півроку в'язниці.