— Ми, білі,— вів далі професор,— все пишемо на папері, а вони писати не вміють, тому укладають угоди в такий спосіб.
Мацюсеві жаль було розлучатися з своїми новими друзями, і він вирішив переконати іноземних королів, що людожери, хоча й дикуни, але дуже хороші люди. Було б чудово, якби всі білі королі з ними подружилися. Та щоб зробити де, треба було ввести одну реформу: відучити підданих Бум-Друма від людожерства.
— Брате Бум-Друм,— сказав Мацюсь, коли вони зустрілися в останній вечір.— Я тебе дуже прошу, перестань бути людожером.
Мацюсь довго пояснював, що недобре їсти людей, що Бум-Друм обов'язково повинен запровадити реформу, яка б забороняла це робити.
Бум-Друм сумно вислухав Мацюся й відказав, що якось уже один король хотів так зробити, але його за це отруїли. Правда, хоч це й складна реформа, він усе-таки подумає, як її запровадити.
Після цієї розмови Мацюсь вийшов у ліс трохи прогулятися. Ясно світив місяць. Було гарно й тихо. Але Мацюсь почув якийсь шелест. Що б це могло бути? Змія чи тигр? Він пішов далі й знову почув шурхотіння: хтось за ним іде. Мацюсь вихопив револьвер і став чекати. З'ясувалося, що це йшла маленька дочка короля людожерів, весела Клю-Клю. Мацюсь зразу пізнав її у світлі місяця й дуже здивувався.
— Чого ти хочеш, Клю-Клю? — спитав Мацюсь негритянською мовою, якої вже трохи навчився.
— Клю-Клю кікі рец, Клю-Клю кін брум.
Вона ще довго щось щебетала, але Мацюсь нічого не зрозумів. Запам'ятав лише: "Кікі, рец, брум, буз, кін".
Клю-Клю була дуже сумна й плакала; Мацюсеві стало шкода маленької Клю-Клю: мабуть, у неї якась неприємність. Він подарував їй свій годинник, дзеркальце й гарненький флакончик, але Клю-Клю не перестала плакати. Що ж це таке? Тільки коли Мацюсь повернувся до себе й розпитав професора, той пояснив, що Клю-Клю дуже любить Мацюся й хоче разом з ним їхати.
Мацюсь попросив професора пояснити Клю-Клю, що вона не може їхати сама, що, можливо, її тата, короля Бум-Друма, запросять у Європу, тоді, напевно, вона приїде вкупі з ним.
Згодом Мацюсь забув про розмову з маленькою Клю-Клю, тим паче, що перед від'їздом у нього було багато клопоту. На п'ятсот верблюдів навантажили скрині з золотом і коштовним камінням, фрукти й напої, а також різні африканські делікатеси, вина й сигари для подарунка міністрам. Мацюсь домовився, що через три місяці надішле клітки, в яких треба буде відправити до його зоологічного саду диких звірів, і попередив, що, можливо, надішле літаком різні подарунки, так щоб вони, мовляв, не злякалися, коли прилетить біла людина на великому залізному птахові.
Вранці наші мандрівники забрали свій вантаж і поїхали. Дорога була важка, але всі добре загартувалися, і пустеля тепер втомила їх значно менше.
Розділ двадцять п'ятий
Тим часом Мацюсеві міністри склали конституцію і ждуть. Ждуть, ждуть, а Мацюсь усе не повертається. Невідомо, куди він запропастився. Відомо лише, що кораблем він дістався до Африки, залізницею доїхав до негритянської оселі, розташованої біля самісінької пустелі. Там жив з своїми друзями в наметах, і офіцер білого гарнізону розмовляв з ним. Потім прийшли верблюди від короля людожерів, а що далі — невідомо. Та раптом надходить телеграма, що король Мацюсь живий, що він уже сів на корабель і повертається додому.
— Як тому Мацюсеві все минається,— заздрили іноземні королі.
— Щасливий цей Мацюсь,— казали міністри й тяжко зітхали, бо якщо їм було важко дати раду з Мацюсем, коли він повернувся з війни, то як же важко буде зараз, коли він повернеться з країни людожерів!
— Коли Мацюсь повернувся з війни, то посадовив нас у буцегарню. А тепер хтозна-чого він там навчився? Ще, крий боже, з'їсть нас.
Мацюсь повертався надзвичайно задоволений своєю мандрівкою. Він засмаг, виріс, мав чудовий апетит, і, не знаючи, про що говорили між собою міністри, вирішив пожартувати з ними. Коли міністри зібралися на чергову раду, король Мацюсь запитав:
— Залізниці налагоджено?
— Налагоджено,— відповів один з міністрів.
— Це добре, а то я наказав би зварити вас у крокодиловій підливці. А нових фабрик багато збудовано?
— Багато,— доповідає міністр промисловості.
— Це добре, а то я зробив би з вас печеню, нашпиговану бананами.
У міністрів були такі перелякані обличчя, що Мацюсь зареготався.
— Панове,— сказав він,— вам не треба мене боятися. Не тільки я сам не став людожером, але й мого друга Бум-Друма, сподіваюсь, мені вдасться переконати облишити отой дикий звичай їсти людей.
І Мацюсь заходився розказувати про свої пригоди. Міністри, певно, вважали б усе це за вигадки, якби разом з Мацюсем не прибув цілий поїзд золота, срібла й коштовного каміння. І вже зовсім вони повеселішали, коли Мацюсь роздав їм подарунки короля Бум-Друма: запашні сигари й чудові африканські вина.
Квапливо було прочитано маніфест, в якому Мацюсь закликав до управління державою весь народ. Віднині в газетах завжди повідомлятиметься, що саме міністри та король мають намір зробити, а кожний громадянин матиме змогу написати або сказати на сеймі, подобається йому це чи ні. І весь народ, нарешті, скаже, чи хоче він, щоб міністри робили так, чи ні.
— Ну гаразд,— мовив Мацюсь,— а зараз прошу записати, що я хочу зробити для дітей. Тепер я вже маю гроші й можу клопотатися про дітей. Отже, кожна дитина одержує на літо два м'ячі, а на зиму — лижі. Щоденно після школи — одну цукерку й одне тістечко. Дівчатка щороку матимуть ляльку, а хлопчики — складані ножики. Гойдалки та каруселі треба влаштувати в усіх школах. Крім того, у книгарнях до кожної книжки, до кожного зошита повинні додавати гарні кольорові картинки. Це лише початок, бо я думаю запровадити ще багато інших реформ. Тому прошу порахувати, скільки це буде коштувати й скільки потрібно часу, щоб усе це виконати. Через тиждень прошу дати мені відповідь.
Можна собі уявити, яка радість запанувала в школах, коли про Мацюсеві реформи дізналися діти. Вже й те, що Мацюсь мав намір дати зараз, було багато, а пишуть же, що це лише початок і буде ще більше.
Хто вмів писати, написав королю Мацюсеві, що просить ще те-то й те-то. Дитячі листи приносили в королівську канцелярію мішками. Секретар розпечатував їх, переглядав і викидав. Так завжди велося при королівських дворах. Але Мацюсь про це не знав. Одного разу він побачив, що лакей несе кошик з паперами на королівський смітник. "Може, там є яка рідкісна марка",— подумав Мацюсь; він збирав марки і мав їх цілий альбом.